10 березня виповнюється 236 років з дня народження Устима Кармалюка
Постать Устима Кармалюка, який народився ранньої весни 1787 року на Поділлі, є й до сьогодні загадковою та легендарною. Одні його вважали розбійником, інші народним героєм. Історичні дослідження його біографії породжують більше запитань аніж дають якихось ясних відповідей про життя цієї неординарної особистості. Але достеменно відомо, що на початку 1813 року, Кармалюк розпочав свій бунтарський шлях своєрідного народного демократа України.
Народився Устим Кармалюк (Кармелюк) у сім’ї кріпака поміщика Пигловського. З юних літ не хотів коритися панській сваволі та різним зловживанням управителів, беручи близько до серця не лише особисті кривди , а й гірку долю інших покріпачених селян. 1806 року Устим одружився з місцевою дівчиною-кріпачкою Марією Щербою, яка народила йому трьох синів - Остапа, Івана і Тараса. Однак їхнє сімейне щастя було надто примарним. Кармалюк відверто дорікав панові за тяжкі умови праці, тож віддав його пан Пигловський у солдати. 1812 року новобранець потрапив до 4-го уланського полку, розквартированого в Кам’янець - Подільську. Там зійшовся Устим з Данилом Хроном, який впродовж наступних років був його постійним спільником. Вони разом втекли з гарнізону й на початку 1813 року повернулися до рідних місць.
Відтоді на Поділлі почав діяти селянський загін повстанців на чолі з Устимом Кармалюком. Викликав він занепокоєння, а відтак і страх як місцевої влади, так і в царського уряду, бо нападав на садиби польських та українських поміщиків, забирав у них гроші , майно...За роки повстання Кармалюк так і не нажив собі власного маєтку, бо все здобуте, як кажуть, роздавав убогим і знедоленим. Серед повстанців мав надзвичайний авторитет і повагу, селяни радо переховували його від переслідувачів.
Повстанський рух під проводом Кармалюка охопив частину Летичівського, Літинського та Проскурівського повітів Подільської губернії. Навесні 1814 року Кармелюка було схоплено. Через півроку трибунал у Кам’янець - Подільську засудив його
до 500 ударів шпіцрутенами й відправки до війська. Однак у серпні 1814 року бунтівникові вдалося втекти по дорозі до місця дислокації частини. Невдовзі напади на поміщиків відновилися.
Кармалюкові щастило впродовж кількох років. Аж ось у січні 1817-го його знову схопили. 20 вересня 1818 року новий вирок суду - цього разу смертна кара. Невдовзі її замінили 25 ударами батога тавруванням обличчя «указними знаками» і засланням до Сибіру на каторжні роботи. Але й цього разу відчайдух Кармалюк втік і навесні 1819 року повернувся на Поділля.
Поміщики марно влаштовували облави, навіть місцева поліція тривалий час безсила була натрапити на його слід. Лише 22 березня 1822 року його загін розгромили, а ватажка знову відправлено до Сибіру. Устим й цього разу втік. Його прикували на ланцюг в Кам’янець - Подільській фортеці, а потім втретє заслали до Сибіру. У березні 1825 року він знову втік. Новий арешт у червні 1827 року і три роки в Сибіру, а потім нова втеча восени 1830 року, донос - Літинська тюрма і звідти він звільнився втечею. Його повстанські загони розтривожили навіть деякі повіти Волинської і Київської губерній. У листопаді 1833 року уряд створив навіть так звану Галузинецьку комісію. Але тільки через два роки, у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 року, Устима Кармалюка підступно вбив із засідки шляхтич Рудковський. А в народі й до сьогодні співають пісні про цього героя і борця проти кріпацтва в Україні.
Ймовірний портрет Устима Кармалюка (Кармелюка) (1787–1835) авторства художника Василя Тропініна, 1820 рікДИВОСВІТ : підготовлено за матеріалами із відкритих джерел мережі Інтернет 
Передрук матеріалів тільки за умови активного посилання на групу ДИВОСВІТ
*******************************************************************
Григір Тютюнник
«…ВЛАСНІ ТІНІ ДОМУЧТЕ, А МЕНЕ – ВІДПУСТІТЬ»
Григір Тютюнник був надзвичайно талановитим. Був. І залишився. У написаних книжках, у згадках простих людей, котрі жили в одному просторі з ним і в одному часі з ним.
Він залишив цей світ у ніч із 5 на 6 березня 1980 року, маючи всього сорок дев’ять – сказати б, «у розквіті сил і таланту», як це говорять на ювілеях про тих, кого вже нема. Але не відомо, чи був тоді то розквіт таланту Григора Тютюнника, чи тільки початок такого розквіту. І добре відомо, що не був тоді «розквіт» сил у нього, а був злам усіх життєвих стержнів, на яких ті сили трималися, злам душі. Бо інакше не наклав би на себе руки.
Григір Тютюнник – письменник, чия проза не задавнилася навіть на день. Його герої начебто перейшли з одного виміру в інший, з підрадянського знівеченого села в таке ж саме українське, у них і сьогодні ті ж самі характери, труднощі, болі, радощі й трагедії. Село, яке так любив Григір Тютюнник, село, котре споконвіку було кузнею національного характеру, село, без якого місто погибало, водночас зневажаючи це село за селянськість, селюкізм і ще багато за що, ‒ село віддало свого сина Григора місту. А місто віддало його небуттю.
Обидва брати Тютюнники були письменниками, обидва – прозаїками і навіть обидва – лавреатами Шевченківської премії, причому і той і той – посмертно. Молодшого брата Григора доля не милувала від народження до смерті. Хіба що вділила чоловічої краси та обдарувала незрівнянної сили талантом. І це – дуже багато. Не так для самого Григора Тютюнника, як для його України, для її літератури, для майбутнього цієї літератури…
Майстер слова, який мало не став російським українським письменником, він подолав у собі менталітет донбасько-харківського хохла, пірнув у стихію рідної мови і так і не випірнув з неї. Скараний на горло його талант явив світові письменника неповторного і примітного, постать якого з роками не маліє, а виростає – піднімаючись над просторами важко понівеченої рідної землі.
ГРИГІР ТЮТЮННИК
Три зозулі з поклоном.
Три бентеги з тавром.
І полин за полоном –
Ніби пам'яті тромб.
Тільки далі зникомі
Прогортають печаль.
Світ спіткнувсь на підкові,
А минуле не жаль.
Обвивайся навколо
Мого серця тугіш.
Наступити на горло
Власній пісні – ще гірш.
Чи ступити за обрій...
Гіркота – долі чвир.
Хто сьогодні хоробрий
Захопити цей вир,
І страшні ваші учти,
І залоги пусті?
...Власні тіні домучте,
А мене – відпустіть.
© Алекс Гун
Художниця Надія Харт
***************************************************
До дня народження Шевченка
НАРЕЧЕНА ШЕВЧЕНКА
17 лютого 1917 року закінчила свій земний шлях Ликера Полусмак.
ЛИКЕРІ
На пам’ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його – ми люде!
Моя ти любо! усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
© Тарас Шевченко
...Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє, після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і – останнє. Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.
Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів. 46-річного «жениха» лаяли за необдуманість учинку, навіть вимагали розірвати заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас, та й полюбився з простою служницею.
Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього вітру принесли холод у їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими ‒ як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса. Ба, дехто формулює жорсткіше – занапастила.
Він одрікся від неї в листопаді. Що стало останньою краплею – достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що, найімовірніше, то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О. Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки) спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений, ‒ 1 руб.», ‒ пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова. А ще через сто днів поета не стало...
Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують, чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо: там ключ до всього ‒ і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі, їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.
Близько десяти років ‒ аж до своєї смерті 1917-го ‒ Ликера Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям, годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла людська огуда. Казали, буцім вона приїхала до Канева, аби нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці. Багато чого казали. Либонь, у кожній плітці була дещиця правди. Можливо, якийсь мізер їй і перепадав. Але яких великих грошей за того часу можна нажебрати у цім святім місці? Купатися в променях?.. Можливо, аби серце зігріти. Але зажити справдешньої слави в цьому амплуа вона могла скоріш у столиці, аніж тут, у глухій провінції, на дніпровській кручі, куди приходив переважно простолюд на прощу до батька Тараса й якому, власне, було байдуже, хто сидить біля могили Великого Кобзаря. Роль покаяльниці?.. Можливо, тим більше, що свого часу зналася в Петербурзі з акторами й акторками. Та роль ця була вельми і вельми трагічною. Із спогадів письменника-емігранта, канівчанина Олекси Кобця: «Кожного дня... неодмінно заставав стареньку коло могили, де вона з гордо піднесеною вгору головою і задивленим у далину, за Дніпро, поглядом, годинами проходжувалася стежками попри могилу. А коли прочан збирався більший гурт, раптом припадала до могили ниць, розпростирала руки, як птах на льоту, і так непорушне вилежувала по годині й більше».
Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні. Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка. 4 (17) лютого 1917 року її не стало.
Ось який запис у книзі «Святиня» зробила заступник директора музею Т.Г.Шевченка в Каневі Зінаїда Тарахан-Береза: «Єдине, що залишилося від неї на згадку людям, ‒ ...рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна... з вишитою посередині літерою її імені. Над нею ‒ круглий віночок, а збоку ‒ півні. ...За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі саме рушник із півнями».
...Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі в Каневі на очах у всього світу, а її скромна могила знаходиться на старому цвинтарі. Відстань між ними – три версти. Як ішли одне до одного за життя й не змогли дійти, так і вознеслися на півдорозі – Тарас Шевченко і Ликера Полусмак, вічні наречені.
© Євген Бруслиновський
КИЇВСЬКИЙ ФОТОГРАФ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Вечір 23 лютого 1861 року, Санкт-Петербург, кімнатка–майстерня в Академії мистецтв. Наближався день народження Тараса Шевченка. Приятелі знали про хворобу поета, надсилали листи із побажанням здоров’я. Навідалися приятелі. «Розкажіть краще, що доброго в Україні? – попросив поет. – Чи бачилися з Іваном Гудовським, знаю, він хворий і йому також непереливки».
Хто ж цей «благородніший Гудовський», про якого у хвилини розпачу й хвороби згадує Тарас Шевченко?
Іван Васильович Гудовський (? –1860) родом із полтавського містечка Пирятин, художник-портретист, фотограф. Майстерності живопису навчався у Києво-Печерській лаврі, у школі отця Іринарха. А згодом подався «удосконалюватися» до Петербурга в Академію мистецтв (з 1844 до 1849), там і познайомився з Шевченком, ба більше, мешкали в одній кімнатці на 2-й лінії Васильєвського острова. Тарасові Григоровичу відразу сподобався цей полтавський веселун, майстер на всі руки, компанійський хлопець, з яким можна були випити, закусити й заспівати українських пісень.
Тут доречно навести спомини художника Академії, приятеля Кобзаря Віктора Васильовича Ковальова (1822–1894), який прояснює не тільки атмосферу того часу, а й доповнює образ цікавими деталями із життя в столиці й Гудовського: «1844 року я вступив до Академії мистецтв, як і чимало наших земляків, що прагнуть до художньої освіти, приїхав до столиці з мізерними коштами. У такому становищі звичайно сходишся з подібними ж до себе товаришами і влаштовуєш життя своє спільно, якомога простіше; і от, зійшовшись із такими ж трьома юнаками – Карпом, Гудовським та Роговим, – ми найняли в будинку Бема на Васильєвському острові, на 1-й лінії (нині 2-а лінія, буд. № 3), досить скромне приміщення, що складалося з однієї прохідної кімнати з перегородкою. За перегородкою жили ми четверо, а ліворуч, не доходячи до перегородки, вели двері до другої кімнати, яку займав Шевченко... Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважити душу народною піснею, виходив до нас за перегородку, сідав на єдиний у кімнаті дерев’яний диван і казав: «А нумо, хлопці, заспіваймо!» Карпо брав свою скрипку, Гудовський тримав баса – і за допомогою наших молодих тоді голосів лунала пісня, і ми забували наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню на слова Тараса Григоровича: “Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу”, цю пісню він і співав з нами, і керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот».
Коли ж приходили канікули, як водиться в студентів, хлопці поспішали додому, у рідні краї. Шевченко 1845 року першим вибрався із столиці в Україну, залишивши «на господарстві» Івана, і доручив Гудовському організацію друкування естампів «Живописной Украины» та розсилати замовникам, хоч матеріальні та фінансові труднощі не дозволили Іванові Васильовичу повною мірою реалізувати побажання товариша-художника.
Мандруючи рідним краєм, Шевченко навідався і в Пирятин до рідних Гудовського, за що Іван листовно 22 вересня дякував поетові: «Спасибі Вам, що не забули побачитися з моєю матусею і сестричкою». 18 листопада 1845 року загальні збори Академії мистецтв постановили присвоїти Шевченкові звання некласного художника, таке ж звання Гудовський одержав 10 грудня. У зв’язку з тим, що Кобзаря зарахували співробітником Київської археографічної комісії і він не міг покинути місто над Дніпром, Шевченко доручає Гудовському одержати його атестат і переслати до Києва. До речі, на прохання Тараса, Іван зберігав і картини поетового приятеля Василя Івановича Штернберга (1818–1845) – українського живописця-пейзажиста.
На початку січня 1846 року дипломований художник Гудовський добирається до Києва й орендує квартиру в купця Василя Назаровича Смирнова. Про місце перебування він сповіщає у листі до Шевченка: «Моя адреса: художнику І.В. Гудовському в Київ, на Хрещатик, у будинок купця Смирнова». Отже, «будинку Гудовського», як стверджують деякі києвознавці, не було – Іван Васильович винаймав «хороми», як зізнавався, у «знайомого купця». Про це детально написав і Петро Жур у книжці «Шевченківський Київ». Доречно нагадати, що Гудовський неспроста зупинився у Смирнова – це був тесть його приятеля Миколи Лєскова, за якого вийшла заміж донька Василя Назаровича Ольга. Саме тоді будинок Смирнова стояв на Хрещатицькій базарній площі (нині Майдан Незалежності), виходячи боковим фасадом на вулиці Житомирську (нині Мала Житомирська) та Михайлівську. На жаль, будинок купця Смирнова, відомий під іменем «будинку Гудовського», не зберігся – 1979 року його знесено під час реставраційних робіт площі. Не залишилося на мапі міста й готелів, куди навідувалися Шевченко та Гудовський – «Європейського» (на початку Хрещатика), архітектора Беретті та «Зеленого трактиру» (вул. Московська, 30), де мешкав Кобзар.
У кінці липня 1859 року арештованого Т. Шевченка під конвоєм доставляють до Києва в розпорядження генерал-губернатора І.І. Васильчикова (1805–1862), який, не вбачаючи в діях поета на Канівщині «крамоли», наказав Кобзаря звільнити, але «тримати під наглядом».
На початку серпня Т. Шевченка на кілька днів забирає до себе на Хрещатик Іван Гудовський. Приятелі весело провели час, відвідали Володимирську гірку, набережну Дніпра, завітали й до Києво-Печерської лаври – Шевченко надумав змалювати краєвид Дальніх печер і Надвірну браму, а Іван зробив кілька світлин. Зазначу, що нарівні з портретами Гудовський практикував видові та жанрові знімки. Одну із жанрових робіт, знімок музиканта-єврея, який грає на цимбалах, Іван Васильович подарував Т. Шевченкові.
Під час перебування у Києві 1859 року поет тричі, як ні в кого, фотографувався у Івана Гудовського. На першому знімку Шевченко сидить на стільці у білій сорочці з темною краваткою і темному піджаку (за цією фотографією художник Г. Цисс 1929 року виконав портрет олією). На другому – Тарас Григорович сидить на стільці біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках. На третьому фото (погрудне) Кобзар також у білому костюмі з нахиленою вліво головою – з цієї світлини Шевченко 1860 року виконав офортний автопортрет. Приятель поета, лікар із Переяслава Андрій Йосипович Козачковський (1812–1889), якому художник подарував цей портрет, відзначив «вражаючу подібність з оригіналом».
…Ми маємо бути вдячні Іванові Гудовському за три оригінальні світлини Тараса Шевченка, які правдиво відображають образ поета і художника.
© Віктор Жадько
' xlink:href='%23b'/%3e%3cuse fill='black' filter='url(%23c)' xlink:href='%23b'/%3e%3cpath fill='white' d='M12.162 7.338c.176.123.338.245.338.674 0 .43-.229.604-.474.725a.73.73 0 01.089.546c-.077.344-.392.611-.672.69.121.194.159.385.015.62-.185.295-.346.407-1.058.407H7.5c-.988 0-1.5-.546-1.5-1V7.665c0-1.23 1.467-2.275 1.467-3.13L7.361 3.47c-.005-.065.008-.224.058-.27.08-.079.301-.2.635-.2.218 0 .363.041.534.123.581.277.732.978.732 1.542 0 .271-.414 1.083-.47 1.364 0 0 .867-.192 1.879-.199 1.061-.006 1.749.19 1.749.842 0 .261-.219.523-.316.666zM3.6 7h.8a.6.6 0 01.6.6v3.8a.6.6 0 01-.6.6h-.8a.6.6 0 01-.6-.6V7.6a.6.6 0 01.6-.6z'/%3e%3c/g%3e%3c/svg%3e){kind=small}
' xlink:href='%23b'/%3e%3cuse fill='black' filter='url(%23c)' xlink:href='%23b'/%3e%3cpath fill='white' d='M10.473 4C8.275 4 8 5.824 8 5.824S7.726 4 5.528 4c-2.114 0-2.73 2.222-2.472 3.41C3.736 10.55 8 12.75 8 12.75s4.265-2.2 4.945-5.34c.257-1.188-.36-3.41-2.472-3.41'/%3e%3c/g%3e%3c/svg%3e){kind=small}
25 лютого день народження Лесі Українки
Ці люди окрилювали її або розбивали їй серце, підтримували або самі потребували її підтримки.
Але так чи інакше саме ці люди змушували серце Лесі Українки битися швидше.
Прихильники творчості Лесі Українки не дадуть збрехати - її поезія вся пронизана пристрастю, коханням, драмою та боротьбою.
Такі сильні емоції у творах, попри те, що поетеса виросла в стриманій, шляхетній родині справжніх інтелігентів, можуть свідчити також про те, що пристрасті вирували і в житті письменниці...
У Лесі Українки було чотири чоловіки.
Перше кохання – Максим Славінський, молоді роки пройшли за уроками грузинської мови з Нестором Гамбарашвілі, найщиріше кохання вона відчула до Сергія Мержинського і за шість років до смерті стала дружиною Климента Квітки.
Щоправда, глибокого взаємного кохання та гармонії сімейного щастя вона, судячи з усього, так і не пізнала...
З Максимом Славінським Лариса зустрілася, коли їй було 15, а йому 18 років. Він був товаришем старшого брата поетеси Михайла.
Максима та Лесю об'єднала любов до поезії Генріха Гейне.
У 1892 році Леся Українка присвятила Славінському вірша "Сон літньої ночі".
Парою Максим і Леся так і не стали.
У нього згодом була сім'я з іншою жінкою, бурхлива політична та дипломатична кар'єра в лавах Української Народної Республіки.
Але доля його склалася трагічно.
Після приходу радянської влади він вимушений був ховатися в Празі, де його в 1945 році заарештували.
Після тортур 77-річний Славінський помер у Лук'янівській в'язниці в Києві...
Коли Лесі було 24 роки, у будинку її родини винаймав кімнату молодий, чорнявий грузинський хлопець Нестор Гамбарашвілі. Лесю захоплював Нестор. Вона давала йому уроки французької мови, а він вчив її грузинської.
Гамбарашвілі згодом розбив серце відомої українки, коли вона поїхала лікуватися в Ялту, – одружився на багатій дівчині.
Для Лесі Українки це стало ударом, хоч трималася вона гідно. Вважають, що саме під впливом почуттів до Гамбарашвілі Леся Українка написала драматичний твір "Прощання" та "Єврейську мелодію".
Гамбарашвілі повернувся в Грузію, збудував наукову кар'єру.
На могилі Лесі Українки він побував аж через 60 років...
Літо 1897 року Леся Українка традиційно проводила в Ялті. У теплому кліматі біля моря вона легше переносила свою важку хворобу - туберкульоз кісток.
Тоді ж вона вперше зустріла Сергія Мержинського - молодого, захопленого марксиста з Білорусі. Він також страждав від туберкульозу, тільки легень.
Сергій був дуже розумною і ерудованою людиною. Освіту він здобув у Києві, працював над перекладами, захоплювався театром, був громадським діячем.
Леся щиро цікавилася його політичними поглядами, але справжній інтерес у неї викликав сам Мержинський.
Однак це кохання не було взаємним. Сергій вважав ці стосунки дружніми, навіть робочими. Він кохав іншу жінку.
Втім хвороба його з часом лише посилювалася.
Леся приїздить до Мінська і проводить останні місяці життя Мержинського коло його ліжка.
Саме там, на хвилі емоцій вона за одну ніч пише свою драматичну поему "Одержима".
Леся жахливо пережила смерть коханого.
Від стресу і перевтоми її власна хвороба почала прогресувати.
Вона ще довго відновлювала сили в санаторіях Карпат, у Сан-Ремо, на Кавказі, в Ялті, далі були Кутаїсі і Берлін...
У 1901 році, після смерті Сергія Мержинського, Леся Українка їде до Ольги Кобилянської, аби знайти у неї розраду в момент страшної трагедії.
Письменниця Ольга Кобилянська - культова фігура в українському модернізмі.
Її вважають однією з перших феміністок України.
Вони з Лесею почали активно листуватись наприкінці ХІХ століття та продовжували листування до самої смерті Лесі Українки.
Деякі дослідники приписують Лесі Українці нетрадиційне кохання з Ольгою Кобилянською. Свої здогади вони будують на листуванні, де жінки звертаються одна до одної пестливими словами.
Проте більшість науковців упевнені, що великих жінок пов'язувала лише щира дружба...
За шість років до смерті Лесі Українка вийшла заміж.
Її чоловіком став добрий друг Климент Квітка, з яким вона познайомилася в 1898 році на літературних читаннях у Києві.
Йому було 18, а їй - 27.
Він був студентом, який займався музикою та етнографією, а вона вже знаною на всю країну письменницею.
Леся дуже переймалася його здоров'ям, адже він також хворів на туберкульоз.
У 1903 році Леся приїздить до Квітки в Тбілісі, а невдовзі вони стали жити цивільним шлюбом, що на ті часи було нечувано.
Церковний шлюб вони взяли аж у 1907 році. Суто через тиск родини та службове становище Квітки, яке вимагало офіційного одруження.
Без гостей, гучної забави та зайвих церемоній.
Але попри ніжність та увагу одне до одного, пристрасного кохання між Лесею і Квіткою не було. Втім була глибока дружба, довіра та опіка.
Останні роки подружжя прожило в Грузії.
Коли Леся Українка померла, Квітці було лише 33 роки.
Він прожив довге життя, став видатним етнографом, пережив сталінські табори у 1934-1936 роках.
У 65-річному віці одружився вдруге з піаністкою Галиною Кащеєвою, молодшою від нього на 40 років...
Фото Fix_you_pics
14 лютого. Класики про кохання.
Продовжуємо розповіді про світлини Т.Г.Шевченка.
Мабуть, найвідомішим є знімок, на якому Тарас Григорович зображений у кожусі і в шапці, авторства Генріха Деньєра. Шевченко і Деньєр знали один одного ще з часів спільного навчання в Імператорській Академії мистецтв у класі Карла Брюллова. 1851 року, коли поет перебував на засланні, у Петербурзі відкрився "Дагеротипний заклад художника Деньєра" і згодом майстер став одним із найзнаменитіших фотографів. Деньєрове прізвище поряд із Шевченковим зустрічається у друкові і в останні роки поетового життя. На той час фотографія була дивиною і світлини поціновували на рівні з оригінальними творами живопису. 1860 р. на виставці в
Академії мистецтв в одній залі експонувалися 5 офортів та олійний автопортрет Шевченка і 16 фотографічних портретів роботи Деньєра.
Праця обох здобула високу оцінку. За офорти, зокрема, "Вірсавію", рада Академії присвоїла Шевченкові звання академіка. Цього ж року Деньєр здобув звання придворного фотографа. А наступного, 1861 року, в цій самій залі Генріх Деньєр представив світлини двох видатних українців: Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Фотографію Деньєра та її численні перезнімки покладено в основу загальновідомих нині художніх портретів Тараса Шевченка роботи Адольфа Мульєрона, Петра Бореля, Івана Крамського, Миколи Мурашка, Хачатура Гусикова, Василя Мате, Фотія Красицького й багатьох інших графіків і живописців.
Текст: О. Шарапа, зав. музеєм "Кобзаря"
13 фактів до дня народження ідейного архітектора української нації.
1. Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в присілку Війтова гора села Нагуєвичі (нині це Дрогобицький район Львівської області) в родині заможного сільського коваля. У 1865 році, коли Івану було дев’ять, батько помер. Мати одружилася вдруге, втім, сама віддала Богу душу в 1872 році. Попри те, що ріс молодий Франко сиротою, він ще у 1864-му почав здобувати ґрунтовну освіту.
2. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа, Франко виявляв феноменальні розумові здібності: міг дослівно цитувати годинну лекцію вчителя, знав напам’ять усього "Кобзаря", багато читав і займався перекладами творів античних авторів, зокрема Софокла та Евріпіда. Тоді ж почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Усього його бібліотека налічувала 12 тисяч примірників.
3. У 1875 році Франко отримав стипендію і восени вступив на філологічний факультет Львівського університету. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства "Академический кружок", був його бібліотекарем. З 1874 року друкував перші твори у виданні "кружка" – журналі "Друг", а через 2 роки увійшов до складу його редакційного комітету.
4. Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції "Друга" Франко перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За відносини з цим українським публіцистом, якого галицька поліція вважала головою таємної міжнародної соціалістичної організації, був у липні 1877 року вперше заарештований. Після 7-місячного судового процесу Франка засудили ще на 6 тижнів ув’язнення.
5. Попри короткий термін покарання, його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, людина з судимістю не могла стати вчителем, тож мета навчання в Університеті стала неясною. По-друге, перебуваючи в ув'язненні, Франко сильно застудився – пізніше ця хвороба перейшла в хронічну форму та переслідувала його протягом усього життя. По-третє, священник Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої Франка) відмовив Івану у сватанні та заборонив дочці бачитися й листуватися зі "злочинцем".
6. 4 березня 1880 року заарештований в Коломиї – знову за підозрою у соціалістичній агітації. Три місяці він перебував під вартою до суду, поки його не визнали необґрунтованим. 13 червня 1880 року Франка відправили під конвоєм з Коломиї у Нагуєвичі. Враження від цього ув'язнення лягли в основу оповідання "На дні".
7. Утретє поліція згадала про "соціалістичного агітатора" Франка у зв'язку з приїздом до Львова групи київських українців. 17 серпня 1889 року його заарештували у Львові – слідчі намагались пов'язати соціалізм зі шпигунством на користь Росії. 16 листопада 1889 року був звільнений за відсутністю доказів. Цього разу переживання Франка знайшли відображення в поетичному циклі "Тюремні сонети".
8. У творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. Найвідоміший і найпопулярніший з них – Мирон (у численних варіантах написання). Проте першим у цьому довгому списку псевдонімів було загадкове ім’я Джеджалик. Саме Джеджалик, а не Франко, здобув першу славу серед галицької освіченої молоді і навіть став у Львові, за власними словами, "якимсь куріозом або знаменитостію".
9. Попри серйозність як літератора, Франко дуже полюбляв ганяти на велосипеді (хоча свого так ніколи й не придбав), збирати гриби та ходити на рибалку. Вудкою письменник не користувався, бо полюбляв сітки, які плів власноруч. Ба більше, рибу він міг ловити навіть голими руками.
10. Ще Франко відомий своєю любов’ю до вишиванки, яку вдягав і в будні, і на свята, тим самим ставши зачинателем нової моди – адже поєднав сорочку з українським орнаментом із європейським костюмом. За іронією долі, Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя, похований був у чужій сорочці, адже в той момент під рукою не знайшлося "ні однієї порядної".
11. Франко був претендентом на здобуття Нобелівської премії з літератури – його кандидатуру запропонував професор та доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Відомо про дві причини, чому Іван Франко так і не став лауреатом. Перша – що лист від Застирця прийшов надто пізно, коли список номінантів уже був затверджений. Друга – смерть Івана Франка (за правилами Нобелівського комітету премія вручається тільки живим претендентам).
12. Стан здоров’я Франка значно погіршився в 1908 році, але письменник продовжував працювати до кінця свого життя. Він писав: "протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю". Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, де був похований на Личаківському кладовищі.
13. Смерть Франка позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: "Громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священників. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був "явним ворогом духовенства". Атеїзм був головним стовпом його світогляду. Коли Франко умирав, піп Теодозій Галущинський умовляв його помиритися з Господом і з церквою, та отримав відповідь: "А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?".
Найвідоміші твори Івана Франка
Франко – автор близько 6000 творів, серед яких 10 поетичних збірок, 1 збірка поем (усього їх 50), 10 творів великої прози і близько 100 малої, понад 3000 публіцистичних статей. Ось найвідоміші з них:
"Захар Беркут" (1883) – історична повість про боротьбу давніх карпатських общин проти нашестя монголів;
"Лис Микита" (1890) – найвідоміша казка Франка про життя лісових звірів.
"Украдене щастя" (1893) – трагічна притча про те, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш, так само як не можна зло подолати злом;
"Перехресні стежки" (1900) – шедевр світової літератури, повість про складні відносини народу та інтелігенції Західної України;
Поема "Мойсей" (1905) – філософський твір про взаємини вождя і народу в процесі пошуку "землі обітованої", поема про майбутнє української нації;
"Іван Вишенський" (1900) – поема, написана у 1900 році, яка розповідає про завершення життєвого шляху Івана Вишенського.
************************************
на фото - Іван Франко. Фотографія Івана Труша. Львів, 1900-ті роки
Текст - Євгеній Морі
Мені дивно взагалі, як то можна міряти чужу любов – хто був в чужій душі?©
За життя Леся воліла, щоб світ не обходило її особисте життя. Власне так і було. Все, що дійшло до нас – це поезія, згадки рідних та залишки листування. Але й з цього можна скласти цілу історію.
Волинь, 1886р.
Якщо взяти тонку, як билинка, поціловану музою поетики юну дівчину з дворянського роду. Додати до неї шляхтича з вищою освітою, ерудованого та свідомого. То швидше за все вийде перше кохання. Так і сталося. Зворушливий і ніжний, інтелектуальний роман дав свої плоди – сумісний переклад Гейне, що вийшов окремим накладом, та низку любовної поезії. Чому не дійшло до шлюбу? Тепер вже не знає ніхто. Але те, що Леся і Максим Славінський приятелювали до кінця життя – факт.
Київ, 1895р.
«Єсть у нас і квартирант, студент грузин, мій учитель і ученик разом (він мені помагає учитись по-латині, а я йому — по-французьки)»© напише Леся у листі до тітки.
Одноліток, Нестор Гамбарашвілі, виявився розумним і цікавим співрозмовником. Історії про вільних і гордих кавказців, знайомство з поезією Шота Руставелі, кинжал в подарунок – гарячий юнак справив аж надмірне враження. А потім Леся поїхала лікуватися в Ялту, він – одружуватись.
І хоч дівчина буде писати в листах до матері, що «мені легко його простить, бо я, властиве, ніколи й не сердилась на нього». Та в листі до сестри прозвучить, що «не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка так, як шапку або черевики».
Подейкують, що в 1957 році Нестор був на могилі Українки, впав на коліна та дуже плакав.
Ялта, 1897р.
Боліло тіло, боліла душа. Єдиний порятунок для тіла – цілющий клімат і процедури, для серця – цікаві люди.
Два типових інтелігенти зі схожими поглядами на світ не могли не потоваришувати.
От тільки для неї це вилилося у кохання, а у нього у «дружескую приязнь». Вона доглядатиме його у Мінську всупереч волі батьків. Буде постійно чути від інших, що такі стосунки – самообман, дивацтво і навіть ненормальність. Та давно Леся звикла бути особливою, а це не так далеко й від ненормальної.
Він ні разу не скаже: «Я тебе люблю». Зате егоїстично повторюватиме раз у раз, що не в змозі відпустити, тільки не тепер.
Попри все Леся напише: «тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе». Сергій Мержинський піде з життя на Лесиних руках. І ніколи не піде з її серця.
Буковина, 1901р.
Тільки спорідненість жіночих душ, щирий товариш та казкові краєвиди могли відновити щось схоже на рівновагу у Лесиному серці.
Поетеса порівнювала Ольгу Кобилянську зі цвітом папороті. Та ж підтримувала та розуміла Лесю, як ніхто інший. Дружнє плече Климента Квітки стало надійною опорою.
Трохи згодом Леся напише подрузі: «Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне.»
Климент, молодший за неї на 9 років, відрізнявся від усіх попередніх. В його роду не було ні декабристів, ні соціалістів-емігрантів і радикалів-засланців. Він не горів революційними ідеями. Проте мав блискучій розум, знав 13 мов, захоплювався музикою та фольклором, і став її порятунком.
За пару років потому Леся всупереч батькам вирішує жити цивільним шлюбом з Кльонею. Без вінчання! З тим жебраком, який зазіхав тільки на гроші Косачів, як кричала її мати. Та через чотири роки парі довелось взяти церковний шлюб. Без цього Климент не зміг би отримати пристойної роботи. А гроші потрібні були дуже. Бо коли йдеш поперек батьківського слова, йдеш на свої хліба. Лесіна ж хвороба вимагала багато «хліба».
Вони були разом десять років. Друзями, коханими чи товаришами з однаковою бідою? Климент кохав та ревнував її до спогадів. Леся ж щиро опікувалась ним, його здоров’ям та допомагала в роботі.
Таке різне, таке дивне, таке болюче. Кохання завжди йшло пліч-о-пліч із Лесею.
«Повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути. Її навіть не треба вимагати. Бо гармонія не в ідентичності…»
«Моцартом любовних історій» охрестив Марію Вілінську Віктор Петров Домонтович. «Поки людина живе, біографія передчасна,» – так вважала Марко Вовчок, тому не дозволяла друкувати свої фото, не давала інтерв`ю, не спростовувала жодної плітки.
22 грудня 1833 р. в маєтку Катерининському Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї народилася Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська).
Мати Марії Вілінської походила з княжого роду Радзивілів, бабця матері – польського-литовського роду; батько мав білоруське коріння. Хоч повсякденною мовою у Вілінських була французька, батько знав і гарно співав українські пісні. Після ранньої смерті татка і одруження матері з картярем-гультіпакою вітчимом, Маня стала «бідною родичкою» у тітки.
16-річна Марія випускниця Харківського пансіонату шляхетних дівчат на балу познайомилася з Опанасом Марковичем. 28-річний шляхтич, випускник Київського університету, знайомий Миколи Гоголя й Тараса Шевченка, чудовий оповідач і співак був гарним і приємним на обличчя. Коли він запропонував Мані руку й серце, вона не роздумувала: Опанас старший, з ним вона буде мати самостійне життя, не може ж вона вічно жити у тітки (у великому будинку якої для Маші був куток, відгороджений ширмою). Пізніше вона зізнається, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності». Коли знайшлася дочка, вона вирішила, що це – сенс її життя, але маля прожило менше року, і довелося Марії шукати грошей на похорони. У 19 років Марія народила Богданка і син став її останньою іграшкою. Молоді жили у Києві, потім у Немирові, Чернігові. Куди тільки не заносив їх пошук копійки! Опанас завжди ретельно виконував роботу, але гроші у кишені не трималися. Працювали вони у Сокиринцях, у Василя Тарновського. Тут Маркович відпочивав душею, але Маня завела роман одразу з двома паничами, тому Тарновський заплатив Марковичам, щоб вони виїхали. У Чернігові Опанас викладав географію. Йому та Леоніду Глібову все місто співчувало, бо їхні сексапільні дружини збуджували навіть гімназистів.
Енергія Марії била через край. Маркович знайомилася з народом, записувала оповідання з народних вуст. І несподівано навіть для себе легко, на одному диханні Марія виспівала оповідання «Викуп», «Знай, ляше».
Пантелеймон Куліш – редактор журналу «Основа» – і не гадав, що автор оповідань – жінка, коли говорив, що цей письменник, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови, «автор трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом». Незабаром Марія з сином опинилися в Петербурзі. Пантелеймон Куліш одразу ж поставив діагноз Марії – «мовчазне божество». Вона – світлий розум, талант, її мова – чистий струмок, а до того ж – красуня. Закоханий у Марію з першого погляду, Панько Куліш поєднав прізвище чоловіка з її «вовчкуватістю» у спілкуванні й народилося – «Марко Вовчок», ненависне для самої письменниці «прізвисько». Марія порушила норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки: вона не погодилася з редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром Кулішем!
Кажуть, запалилися сіроокою Марковичкою композитор Бородін, Боткін, Добролюбов, Костомаров, Куліш, Менделєєв, Некрасов, Лев Толстой, Чернишевський. Для невиліковно хворого на туберкульоз професора історії Степана Єшевського Марко Вовчок була останнім коханням. Тургенєв не тільки переклав її оповідання російською, але й став на все життя «закоханим другом». Тарас Григорович подарував їй «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович»… З приводу палких почуттів Тараса Григоровича до останньої Іван Тургенєв поглузував: «Шевченко не повесится, Кулиш не застрелится, Костомаров… может, бросится в воду, — но что же делать?»
Марія Вілінська та Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш розірвав із дружиною, поїхав до Берліна, замовив номер на дві особи та застиг у передчутті бурхливого роману. Коли Куліш застав Марію, Богданчика і Тургенєва, одразу ж повернувся до дружини. Егоїстичний, неврівноважений Панько розпустив чутки, що оповідання Марка Вовчка – то твори Опанаса Марковича. 30 років ображений коханець виливав бруд і непристойності на Марію, стверджуючи: «Її легковажність і зрадливість загубили мене».
Коли Марії було 26, Європа захопилася Марко Вовчком, Олександр Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили. Герцен назвав її оповідання геніальними, порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, яка також зневажала умовності, була суперечливою та роковою. Іван Тургенєв увів Марію в салон Поліни Віардо, познайомив із Густавом Флобером, Проспером Меріме (він спілкувався з Марією українською).
Із видавцем і письменником П’єром-Жулем Етцелем стосунки почались як романтичні й перейшли у ділову співпрацю на 40 років: саме стільки часу Марія Вілінська була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн. Жуль Верн подарував Марко Вовчок ексклюзив на свої переклади російською і вона переклала 15 романів, останні підписувала одним словом Лобач. Закоханий польський хімік Владислав Олевінський через неї застрелився.
Марія зважилася заснувати французький дитячий журнал. Перші оповідання дітям Франції писала українка! Її повість «Маруся» одержала нагороду французької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло цей твір для шкільних бібліотек.
Марію вабила юність: старші чоловіки, навіть тричі генії, її не цікавили. Зненацька небіж Герцена, кандидат прав Московського університету, 23-літній Олександр Пассек багатий, аристократичний красень безтямно закохався у Марію.
Вперше у житті вона запалилася любов`ю. Вони не мали таємниць, були прозорими одне для одного, шість років їх коханню заздрила Європа. Спочатку ні Герцен, ні Тургенєв не вірили в можливість цього роману. Тургенєв писав до неї ревниві листи, з часом роман з Іваном Тургенєвим переріс у дружбу, яка тривала до смерті письменника. Але туберкульоз з`їдав життя Сашка. «Мила моя, єдина моя, перша і остання,»- були його прощальні слова. Марія привезла прах коханого до Москви, і почула від матері Сашка: «Піфія, віщунка смерті». Хотілося заперечити, але помер і Опанас Маркович, двічі вдова за один рік!
Самотня письменниця виснажувала себе, заробляючи перекладами, та сірі будні заясніли леліткою кохання: брат у третіх Митя Писарєв, молодший за неї на 7 років. Вони живуть почуттям, разом перекладають Брема, Дарвіна. Згодом їдуть на Ризьке узбережжя. Богданчик та Митя побігли до моря, Марія готувала сніданок. Раптом запахло морським вітром і жіночими сльозами: рятуючи її сина, Писарєв утопився. За два роки Марія поховала трьох чоловіків. Вона важко перенесла втрату Дмитра Писарєва, на довгий час втратила мову. М. Некрасов присвятив їй вірш:
«Не рыдай так безумно над ним:
хорошо умереть молодым!»
Жодного чоловіка не стало в її житті, у домі Маркович навіть кота замінили на кішку. Працювала тоді Марія з жінками, видаючи журнал «Переводы лучших иностранных писателей».
Але життя взяло своє: 38-літня Марія стала цивільною дружиною 20-літнього гардемарина Михайла Лобач-Жученка, через 7 років вони одружилися і назавжди покинули Петербург. Вона не писала задля кусня хліба, а складала написане, кидаючи: «Як мене не стане, надрукуєте!». У них з`явився син Борис. Правда, обізнані люди подейкували, що то син Богдана й актриси. Якби там не було, а Марія з чоловіком виховали хлопчика. Вони жили у власному будинку в Нальчику, в останні дні вона працювала над повістю «Гайдамаки».
Коли в Марії знайшли пухлину мозку, в її русій косі не було ані сліду сивини. 10 серпня 1907 р. вона й спочила, сидячи в старовинному саду диких груш. Чоловік, як вона заповідала, поховав Марію під улюбленою грушею.
Кажуть, чоловік її знайшов щоденник, прочитав запис, де Марія шкодувала, що одружилася, бо творець має бути вільним. Та пан Михайло не образився, він опублікував усі сторінки Маріїного життєпису. Пізніше він одружився із дочкою Маріїної подруги, але щасливим вважав тільки перший шлюб.
М. Лобач – Жученко відмовився від будиночку в Нальчику на користь Київської «Просвіти», щоб вони доглядали за могилою.
Син Богдан був перекладачем і журналістом, молодший Борис – інженер-механік флоту, професор; написав книжки з історії механіки, морського флоту й авіації; обоє написали по книзі про Марка Вовчка.
Текст - ГАННА ЧЕРКАСЬКА
Ім’я Василя Симоненка у свідомості українців міцно вкарбоване до списку класиків вітчизняної літератури. Величезна й багата творча спадщина та часте цитування його творів митцями, політиками й діячами всіх рангів ставлять Симоненка в один ряд з тими класиками, яких вже давно немає на цій землі. Натомість, самому поетові 8 січня виповнилося б 87 років – міг би ще й жити…
Василь Симоненко народився 8 січня 1935-го в селі Біївці, що розкинулося у мальовничому куточку Полтавщини. Батька йому замінив дід. Хлопчина дуже любив і поважав матір – просту сільську жінку, яка мала добре серце і ніколи не сварила сина, що той замість того, аби вчити уроки, читав книжки.
Навчався в кількох школах у сусідніх селах. Дорога до них була для нього мукою, тому через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко так згадуватиме ці дороги: «Я ходив тоді у восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги».
Маючи відмінні знання, Симоненко вступив у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка. На факультеті журналістики разом із ним навчалися хлопці, імена яких незабаром знатиме вся Україна: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Микола Сом, Валерій Шевчук. Уже в студентські роки захопився написанням віршів, відвідував літературну студію. Непомітно пролетіли роки навчання, кар’єру професійного журналіста Василь розпочав у обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше працював власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. Тут, на берегах Дніпра, зустрів і майбутню дружину Люсю.
Писати вірші почав ще студентом. Проте за життя поета вийшла друком лише одна збірка – «Тиша і грім». Друга побачила світ тільки після його смерті. Олесь Гончар вважав Василя «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом із Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За змістом, духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Навесні 1960 року в Києві засновано Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом із Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як визнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його ініціативою тоді ж написано і відправлено до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали. Звісно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нахабно убієнними.
Бурхлива громадська діяльність Симоненка не могла лишитись непоміченою «компетентними органами» – КДБ Української РСР. Ось запис, який молодий поет зробив у щоденнику 3 вересня 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими… знущаються з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
…Літо 1962 року: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звісно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції й жорстоко побили. Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття – невипадкове. Відтоді почало погіршуватися здоров’я поета.
Із весни 1963-го хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер у ніч проти 14 грудня.
Упродовж п’ятнадцяти років забороняли видання творів Василя Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Із неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.). У 1995-му Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.
19 березня в Ліни Костенко день народження!
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
***********************************************************************************
28 січня – День затвердження Державного прапора України
31 рік тому Верховна Рада офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України.
Державний прапор - данина пам'яті всім, хто виборював нашу незалежність на різних етапах історії України.
Бажаю, щоб доля України та кожного її громадянина буде яскравою і багатою, як кольори нашого прапору – синім і мирним як небо та золотавим, як пшеничні поля України!
Всім доброго здоров'я, добробуту і миру на нашій землі!
*******************************************************************************
29 січня 1918 р відбувся легендарний бій під Крутами, в якому українські студенти пожертвували своїм життям, аби спинити армію більшовиків при наступі на Київ.
На фото - Піпський Григорій. Герой Крут зі Старосамбірщини. Відомий як той, що перед розстрілом зачав співати «Ще не вмерла Україна».
...За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, —
Половецькі пси роздеруть..." .Євген Маланюк
Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні -на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.
Сил в легендарному бою становило 1 до 10 не на користь українців, а співвідношення втрат - 1 до 3 на нашу користь.
На Західній Україні та в діаспорі практично щороку вшановувалась їхня пам’ять. Бій під Крутами використовували для героїчного виховання своїх бійців ОУН та УПА
Але в Радянській Україні про них намагалися забути, могили на Аскольдовій горі було знищено.
Після цього вперше вшанування відбулося тільки 29 січня 1991-го року, причому коли на місці колишнього пам’ятника встановлювали березовий хрест, місцеві мешканці навіть не розуміли, про яку подію йде мова.
А вже коли героїв Крут почали вшановувати на державному рівні – аж у 2004-му, – той бій став однією з основних подій національної пам’яті українського народу і відзначається на рівні з проголошенням незалежності УНР та злуки УНР і ЗУНР.
В 2006 році біля залізничної станції «Крути» було зведено меморіал пам'яті героям, а в 2012 році на Аскольдовій могилі встановили Пам’ятний Хрест Героям Крут.
Тож герої Крут стали взірцем захисника Батьківщини – як і «кіборги» в новітній історії України. .. ми не знаємо поіменно всіх хлопців, які там загинули, але пам"ятаємо,що вони захистили Батьківщину у найважливіший момент, коли цього не захотіли чи не змогли зробити інші.
Минуло більше сто років, а Україна знову змушена обороняти власну незалежність ціною життя найкращих дітей України....!"
2 ЛЮТОГО: ОДНА ДАТА У ДОЛІ ДВОХ ДРУЗІВ
122 роки тому народився Валер’ян Підмогильний.
87 років тому помер Євген Плужник.
Їм обом було по 37. Майже. Підмогильний до свого 37-ліття не дожив три місяці. Він був молодшим за Плужника на три роки й на півтора року пережив свого друга. Валер’ян піклувався про його здоров‘я, дбав про його душевний стан, уболівав за його творчість. Разом вони уклали й видали словник «Фразеологія ділової мови», який і досі не втратив своєї актуальності. Плужник помер на Соловках у 37.
На відміну від більшості сп’янілих від революційної романтики колег по перу, двадцятирічний Валер’ян Підмогильний уже в перших нарисах «став на варті страждання людини». Не дивно, що за радянських часів його творчість згадували лише як зразок «хворобливого психологізму», «буржуазного індивідуалізму» та «позакласового псевдомилосердя». Адже в СРСР керувалися ленінською настановою: морально все, що в інтересах класу. Під класом у кращому разі розуміли більшовицьку партноменклатуру або особисті вигоди вождів і вождиків…
Цілком закономірно, що майстер суто національної за змістом і європейської за формою психологічної прози опинився серед тих, хто підтримав Хвильового із його кредо «Геть від Москви!» з її азіатчиною і віковічним прагненням перетворити Україну на Малоросію. Реакція російських шовіністів усіх імперій – від царської до путінської – завжди зводилася до терору.
Як наслідок – Валер’ян Підмогильний опинився на Соловках, а 3 листопада 1937 року його розстріляли на честь 20-річчя великого Жовтня разом із 1111 жертвами комуністичного режиму в сумнозвісному карельському урочищі Сандармох. Ця страта стала карою за європейський вибір тих, хто не хотів і не міг жити у брехні.
© Віктор Шпак
З листів Валер’яна Підмогильного до Євгена Плужника7 травня 1926 року
Чекаю, любий, від Вас листа. Не забувайте мене, людини, що не вміє жити. Але якісь відбуваються у мені процеси, якийсь, може, підсвідомий, психологічний злам. Я думаю, що те, що має бути в моїй голові, буде вищий етап, буде розвиток, а не деградація. Мені приємно Вам про це казати. Може, мені тільки здається, але, здається, що заходить у мене теплінь. Може, хвилинний настрій? Через цю кризу, яка почалася зимовим тупим невдоволенням і яка, я хочу вірити, є криза в позитивному розумінні – і не дає мені, Євгене, писати. Самі знаєте, для цього треба ясність і ясність у самому собі.
Міцно стискую Вам руку.
12 листопада 1929 року
Любий друже. Вашого листа одержав, радію Вашою радістю на березі морському, радію Вашими крабами й Вашим добрим настроєм. Спочивайте, Євгене! Вам треба здоров’я, треба жити й працювати, написати драматичну поему – одну, другу, третю. Ви пишете – «Довлячи дневі», а самі, я певен, не вірите в це й не можете вірити. Лишімо, друже, цю мудрість песимістичним юнакам, з породи яких ми виросли, покинемо її представникам виснажених шарів суспільства, але нам, на порозі четвертого десятка, коли – хоч теоретично – дозріває людина цілком до творчості, нам з цією мудрістю не по дорозі. Не знаю, як у вас, а в мене смуга життя з двадцяти років і досі була постійним переборенням песимізму. Це ж чудова база для оптимізму, дуже скептичного, зате не вродженого.
* * *
В. Підмогильному
Стала ніч над горами. Затока
В безгомінні сірім пригаса…
Лиш одна зоря, бліда й висока,
Маревні вказує небеса…
Час спокою… а душа в тривозі…
О, дитя налякане й слабе!
В тиші цій, що стала на порозі,
Страшно їй підслухати себе!
© Євген Плужник
Немає коментарів:
Дописати коментар