1.ОБРАЗ «РІДНОЇ НЕВОЛІ»: «БОЯРИНЯ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ ЯК ХУДОЖНЄ ПРОРОЦТВО https://www.facebook.com/iryna.pavliv.9/posts/pfbid02zNX6iQezCAxhyh9PdSJfksDCTsgQKSz33YQjAZV49ZonZ62ejPw9c6Ro3xni7G21l
2. Інтерактивна мапа місцями життя і творчости Лесі Українки.
Спецпроєкт Локальної історії до 150-річчя з дня народження письменниці.
3. СпогадиІвана Франка про Лесю Українку https://frankovi.com.ua/taras-franko-spogady-pro-lesyu-ukrayinku/?fbclid=IwAR1rHTTfMVVZdX3tY02x3FKEBm8yHcxYpxwhYE6dCcWAc2LamxIHHnot4h0
4.
******************* виникла ідея ***************************************************************
Дякуємо Diaspora.ua за цю цікаву фотознахідку.
***************************************************************************
Вірш Дмитра Павличка "Два кольори" та одноймення пісня, музику до якої написав Олександр Білаш. є чи не найбільш популярною в Україні піснею. У творі автор говорить про те, що ми повинні пам'ятати про те, звідки ми родом і що нам дали батьки, рідний край.
На написання цієї пісні її автори витратили всього один день. Сталася ця подія 29 лютого1964 року. Дочка композитора Олеся розповіла, що Дмитро павличко та її батько нудились на якомусь із зібрань, коли помітили жінку з чорною хустиною в яскравих червоних квітах. Павличко звернув увагу товариша на хустину. На що той відповів: "Червоне - то любов, а чорне - то журба". Так виникла ідея написання. Поезія "Два кольори" стала гімном зв'язку поколінь, матері та дитини.
***********************************************************************************
Цікаво про наше рідне село
с. Покровське (Жовтневе , Баба , Бабичі до 1936 р.) на р. Бабці.
Сіверське поселення – в Словенії село Бабичі і багато поселень Бабно поле. Дотатарське поселення між Меною і Сосницею, яке виникла біля джерел р. Бабка. Безліч черепків і курган, що був колись з кам’яною бабою « тут було щось таке- поклонялися люди вогню» … , « не орють і не прядуть у п’ятницю», … «кажуть жили люди- магометани. В околицях села багато могил, відомих як Вічні могили».
Язичницька Баба- Мати –Предкіня кам’яного віку. ЇЇ храми були з засіками хліба. Сіверські топоніми Бабичі, Чаща, Коловорот, Брестовець- повторюють назви сіл в Словенії.
Список жителів села відомий з присяжних книг 1654 р. Була вже тоді церква св.. Михайла. Відомий з 1665 р. священник Степан Орлик. У 1666 р. -37 податкових дворів (37 волів і 17 коней) платили 72 осьмачки жита і вівса пополам. У 1732 р.-133 двори виборних козаків, церква, школа, шпиталь, 4 шинка. Жодного посполитого в селі не було. Виключно козацька громада. 1770 р.-2250 прихожан сільської церкви.
Не роздане панам - козацьке село. Коли через село проїздила цариця Катерина і спитала чого хочуть селяни, козаки відповіли жартома, що все у них є .. «от якби версти ще були коротші, бо довго їхати на ярмалок».
У 1782 р- 53 хати виборних козаків, 207 хат підпомічних козаків, 14 підсусідських хат, 39 хат різночинців. Хороші сади і городи. 1810 р.-1042 ревізькі ( чоловічі) душі. За переписом 1897 р.- волосний центр , 4033 жителі, 702 двори, земська школа. У 1924 р.- 1011 дворів і 4511 жителів, х. Степок- 38 дворів і 163 жителі.. Кобзар Данило Руденко був репресований органами НКВД.
В радянські часи- комуна. Комуна не врятувала від голоду-209 осіб померло. Комунари вмирали від голоду, перекопували посаджену картоплю. У часи колективізації було вбито 4 радянських активістів. На війні загинуло 311 селян. 1973р.-719 дворів і 2020 жителів. Населення села зменшилося , без урахування жертв війни і голоду, без урахування природного приросту , більше ніж на 2000 людей. Куди поділися жителі? За моєю версією- це масштаби великого розкуркулення і вивезення людей.
В селі народився Сергій Садовий- афганець, відомий в Києві держслужбовець .
Микола Марченко (1894- ?)- поручик армії УНР, командир кулеметної сотні. Інтернований.
Дмитро Кроха- Деркач-автор 4 біографічних видань.
Кутки - Педівка, Гомель, Коворотнівка (околиця давнього села), курган - Чаша; Лиса гора, озера - Церковище, річки - Бабка, Брествиця, Буян.
**********************************************************************************
«НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ВАШОЇ ПРИВІТНОЇ, ЛАСКАВОЇ МОВИ, СЕРДЕЧНОГО СПОЧУТТЯ ДО МОЄЇ ДОЛІ СУМНОЇ!»Енгельгардт Софія Григорівна (1804–1875) – баронеса, поміщиця Тараса Шевченка; належала до прибалтійської гілки роду Енгельгардтів. Дочка Килини Степанівни Гладкової й генерал-майора барона Готхарда-Герхарда Енгельгардта (1759–1834). Найбільш вдалий портрет Софії змалював Тарас Шевченко у повісті «Варнак» в образі Магдалени: «За хвилину з бокових дверей вийшла панна Маґдалена. Чарівний, незабутній образ! От наче тепер її бачу: молода, струнка, прегарна! Задумливі, блакитні, виразні очі її дивилися просто на мене; їх проникливий погляд збентежив мене… Була добре вихована».Т. Шевченко потрапив до покоїв баронеси чотирнадцятирічним, а залишив, коли вже мав двадцять чотири роки. Чи не гра й спів Софії Григорівни, якими насолоджувався молодий Тарас, відгукнулися в повісті «Варнак», а стосунки героя з «панною Магдаленою» – душевним ставленням юнака до пані: «Вона вчила мене грати на фортепіяні. Була вона справжньою артисткою на цьому інструменті; часто було, після лекції зо мною сиділа допівночі при фортепіяні, виграваючи варіяції на чудові твори Бетговена (це був її улюблений композитор, що саме тоді з’явився в музичному світі). А я, було, сижу в куточку й не поворухнуся, сижу та слухаю, слухаю та й заплачу, сам не знаю чого. Музику я полюбив з усією пристрастю, і тою любов’ю обов’язаний панні Маґдалені».Василь Павлович Енгельгардт, Софіїн син, напише, що його племінник «Володимир бачив у кімнатах матінки, деякі її меблі... Бачив і рояль горіхового дерева, під акомпанемент якого не раз співав знаменитий Тамбуріні». Імовірно, Софія Григорівна була знайома й з італійським співаком Антоніо Тамбуріні (1800–1876), драматичним баритоном якого захоплювалися в багатьох країнах, зокрема, й в імперії…Упродовж десяти років сімейного життя Софія стала матір’ю сімох дітей, як, до речі, і її ненька, – однієї дочки й шістьох синів. Про зовнішність Софії Григорівни знаємо не так і мало, ще й, окрім того, можемо уявити з фотографій, які збереглися, однак варто додати кілька її словесних портретів, що їх на схилі життя відбив у листуванні син Василь Павлович Енгельгардт, як і Тарас у своєму творові. Наведемо словесні краплини, видобуті й мовознавцем і перекладачем Анатолієм Непокупним (1932–2006), які знайшов у листах Василя Енгельгардта за 1909–1911 роки: «Оригінали портретів прекрасно написані. Батьки зовсім молоді. Мати – красуня рідкісна»; «Портрети чудесні. Не можу намилуватися красунею-матінкою»; «Матінку добре пам’ятаю як красуню! Вона була кращою за всі її портрети. В альбомі батька записано: Sophie ou la mort!» (французькою – «Софі або смерть!»); «У матінки очі були чудового голубого кольору. Вона і в 40 років була ще дуже гарна».Софія Григорівна, за свідченням сучасників, жінка «високого розумового й естетичного розвитку», народилася в родині військового, здобула хорошу приватну освіту, знала чимало мов, добре грала на фортепіано, співала. Безпосередньо впливала на культурний розвиток Тараса, допомагаючи козачкові вивчати мови, слухати музику й «барские разговоры». У повісті «Варнак» Шевченко пише: «На диво й на радість їй, я швидко вивчив усі літери французької азбуки, а коли почав досить швидко читати по-французькому, вона стала вчити мене по-італійському; ця, улюблена нею мова, була тоді модна».Театральний критик Олександр Елькан (1802–1868) напише, що Тарас «вільно спілкувався з ним французькою мовою», а Шевченко – про те, що він використовував своє знайомство з молдаванином Олександром Львовичем, перекладачем Головного управління шляхів, так: «Странное явление этот Элкан. Нет языка, на котором бы он не говорил и я его не понимал». Польський історик Броніслав Залеський (1820–1880) розповідає у спогадах, що «Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять».Як у Будищах, так і у Вільно та північній столиці, Енгельгардти володіли великою бібліотекою, де були поточні видання російських і зарубіжних письменників, зокрема польських і французьких, класика. У панських покоях Тарас уперше побачив кращі книжки відомих поетів і письменників різними мовами, міг користуватися зібраннями за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли Павло Енгельгардт був на службі. Про захоплення юного Тараса книжками, бажання якомога більше читати й «звідти щось змальовувати» писав і письменник та історик, Тарасів товариш, Пантелеймон Куліш (1819–1897): «Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Багато творів знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав».В іконографії Енгельгардтів портрети Софії Григорівни викликають чи не найбільшу зацікавленість. Першим відомим портретом дружини Павла Енгельгардта є мініатюра, де Софія Григорівна зображена з відкинутою вуаллю і фрагментом миртового вінка з двома квітками в зачісці – портрет оправлений в металеву рамку.…«Ніколи не забуду вашої привітної, ласкавої мови, сердечного спочуття до моєї долі сумної!, – напише Тарас у повісті. – …Вона полюбила мене так, як тілько мати може любити свою єдину дитину».© Віктор Жадько
*************************************************************************
Париж. 1934 рік. Конкурс краси світових етнічних мов. УКРАЇНСЬКА МОВА , як найкраща, наймилозвучніша й найбагатша мова світу, і зайняла друге місце після італійської. В 2012 році занесена в книгу рекордів Гіннеса, і віднині на першому місці, встановивши рекорд за тривалістю музичного телемарафону національної пісні. Лише українські композиції лунали без перерви на рекламу в прямому ефірі 110 годин. Попередній рекорд був встановлений Італією в 2010 році у місті Пезаро — 103 години 9 хвилин 26 секунд.УКРАЇНЦІ — співуча нація, яка створила найбільшу кількість народних пісень у світі. Разом нараховано близько 200 тисяч українських народних пісень. Ні одна нація за всю історію немає такої кількості пісень, яку створив український народ самостійно.В ЮНЕСКО зібрана дивовижна фонотека народних пісень усього світу. У фонді України знаходиться 15,5 тисяч пісень.УКРАЇНСЬКА МОВА - МОВА СОЛОВ’ЇНА!
*********************************************30 січня 1930 року у Бердичеві народився Всеволод Нестайко, якому судилося стати одним із найпопулярніших у світі дитячих письменників. За 55 років літературної діяльності він написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України.Мама майбутнього письменника була викладачкою російської словесності (вчителювати вона почала іще в 1913 році, коли про окрему українську літературу й мови бути не могло). Вона була начитаною інтелігентною жінкою. Під час вагітності часто гуляла місцями, пов’язаними з перебуванням у Бердичеві відомих письменників: Бальзака, Конрада, Шолом-Алейхема, Рильського. Родинна легенда стверджує, що старий бердичівський акушер, який приймав пологи, почувши перший крик хлопчика, привітав маму словами: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!».Все змінилося в 1933-му, коли заарештували батька. Зиновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. Наприкінці 1920-х, під впливом радянської пропаганди, повіривши в успіхи українізації, зважився переїхати із Західної України, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині - Хмельницький) на цукровому заводі, пізніше переїхав у Бердичів.Його звинуватили у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, згадавши службу в Австрійській армії в часи Першої світової війни, духовну семінарію, знання п’яти іноземних мов, а також заслуги його батька, отця Діонізія Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив – у пам’яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли. Мамі з сином, рятуючись від голоду довелося тікати до Києва, до маминої сестри.«У дитинстві в мене не було дитинства», — зізнавався пізніше письменник. Через постійні хвороби він не зміг виїхати з Києва, коли почалася війна, тож два окупаційні роки випало пережити в столиці. «Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно», - згадував пізніше Нестайко.Бачив він і голод, і смерть. Однак навчився дивитися на світ з оптимізмом і гумором. Як розповідав Всеволод Зиновійович, допомагали родинні перекази — саме такими дотепниками, які викрутяться з будь-якої ситуації, були його дідусь по материнській лінії Іван Довганюк та прадід письменника Семен Довганюк.Свій творчий шлях Всеволод Нестайко починав у дитячому журналі «Барвінок», де друкувався разом з іншими класиками — Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. У 1956 році побачила світ збірка оповідань письменника під назвою «Шурка і Шурко». А через два роки - казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків».Найвідомішими книгами Всеволода Нестайка стали підліткова трилогія «Тореадори з Васюківки», казки про Країну Сонячних Зайчиків», оповідання «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах» та багато інших. 1979-го року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. 
Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. На похорон сотні киян взяли із собою дзеркальця, щоб провести улюбленого письменника сонячними зайчиками.
«НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ВАШОЇ ПРИВІТНОЇ, ЛАСКАВОЇ МОВИ, СЕРДЕЧНОГО СПОЧУТТЯ ДО МОЄЇ ДОЛІ СУМНОЇ!»
Енгельгардт Софія Григорівна (1804–1875) – баронеса, поміщиця Тараса Шевченка; належала до прибалтійської гілки роду Енгельгардтів. Дочка Килини Степанівни Гладкової й генерал-майора барона Готхарда-Герхарда Енгельгардта (1759–1834). Найбільш вдалий портрет Софії змалював Тарас Шевченко у повісті «Варнак» в образі Магдалени: «За хвилину з бокових дверей вийшла панна Маґдалена. Чарівний, незабутній образ! От наче тепер її бачу: молода, струнка, прегарна! Задумливі, блакитні, виразні очі її дивилися просто на мене; їх проникливий погляд збентежив мене… Була добре вихована».
Т. Шевченко потрапив до покоїв баронеси чотирнадцятирічним, а залишив, коли вже мав двадцять чотири роки. Чи не гра й спів Софії Григорівни, якими насолоджувався молодий Тарас, відгукнулися в повісті «Варнак», а стосунки героя з «панною Магдаленою» – душевним ставленням юнака до пані: «Вона вчила мене грати на фортепіяні. Була вона справжньою артисткою на цьому інструменті; часто було, після лекції зо мною сиділа допівночі при фортепіяні, виграваючи варіяції на чудові твори Бетговена (це був її улюблений композитор, що саме тоді з’явився в музичному світі). А я, було, сижу в куточку й не поворухнуся, сижу та слухаю, слухаю та й заплачу, сам не знаю чого. Музику я полюбив з усією пристрастю, і тою любов’ю обов’язаний панні Маґдалені».
Василь Павлович Енгельгардт, Софіїн син, напише, що його племінник «Володимир бачив у кімнатах матінки, деякі її меблі... Бачив і рояль горіхового дерева, під акомпанемент якого не раз співав знаменитий Тамбуріні». Імовірно, Софія Григорівна була знайома й з італійським співаком Антоніо Тамбуріні (1800–1876), драматичним баритоном якого захоплювалися в багатьох країнах, зокрема, й в імперії…
Упродовж десяти років сімейного життя Софія стала матір’ю сімох дітей, як, до речі, і її ненька, – однієї дочки й шістьох синів. Про зовнішність Софії Григорівни знаємо не так і мало, ще й, окрім того, можемо уявити з фотографій, які збереглися, однак варто додати кілька її словесних портретів, що їх на схилі життя відбив у листуванні син Василь Павлович Енгельгардт, як і Тарас у своєму творові. Наведемо словесні краплини, видобуті й мовознавцем і перекладачем Анатолієм Непокупним (1932–2006), які знайшов у листах Василя Енгельгардта за 1909–1911 роки: «Оригінали портретів прекрасно написані. Батьки зовсім молоді. Мати – красуня рідкісна»; «Портрети чудесні. Не можу намилуватися красунею-матінкою»; «Матінку добре пам’ятаю як красуню! Вона була кращою за всі її портрети. В альбомі батька записано: Sophie ou la mort!» (французькою – «Софі або смерть!»); «У матінки очі були чудового голубого кольору. Вона і в 40 років була ще дуже гарна».
Софія Григорівна, за свідченням сучасників, жінка «високого розумового й естетичного розвитку», народилася в родині військового, здобула хорошу приватну освіту, знала чимало мов, добре грала на фортепіано, співала. Безпосередньо впливала на культурний розвиток Тараса, допомагаючи козачкові вивчати мови, слухати музику й «барские разговоры». У повісті «Варнак» Шевченко пише: «На диво й на радість їй, я швидко вивчив усі літери французької азбуки, а коли почав досить швидко читати по-французькому, вона стала вчити мене по-італійському; ця, улюблена нею мова, була тоді модна».
Театральний критик Олександр Елькан (1802–1868) напише, що Тарас «вільно спілкувався з ним французькою мовою», а Шевченко – про те, що він використовував своє знайомство з молдаванином Олександром Львовичем, перекладачем Головного управління шляхів, так: «Странное явление этот Элкан. Нет языка, на котором бы он не говорил и я его не понимал». Польський історик Броніслав Залеський (1820–1880) розповідає у спогадах, що «Шевченко говорив добре по-польськи; Міцкевича, Богдана Залеського, а почасти й Красінського не одну річ умів напам’ять».
Як у Будищах, так і у Вільно та північній столиці, Енгельгардти володіли великою бібліотекою, де були поточні видання російських і зарубіжних письменників, зокрема польських і французьких, класика. У панських покоях Тарас уперше побачив кращі книжки відомих поетів і письменників різними мовами, міг користуватися зібраннями за дозволом і порадою Софії Григорівни в час, коли Павло Енгельгардт був на службі. Про захоплення юного Тараса книжками, бажання якомога більше читати й «звідти щось змальовувати» писав і письменник та історик, Тарасів товариш, Пантелеймон Куліш (1819–1897): «Не було книжки живої і животворящої, щоб йому в руки не попала та й лежала в нього не прочитана. Багато творів знав напам’ять, а Шекспіра возив з собою, куди б не їхав».
В іконографії Енгельгардтів портрети Софії Григорівни викликають чи не найбільшу зацікавленість. Першим відомим портретом дружини Павла Енгельгардта є мініатюра, де Софія Григорівна зображена з відкинутою вуаллю і фрагментом миртового вінка з двома квітками в зачісці – портрет оправлений в металеву рамку.
…«Ніколи не забуду вашої привітної, ласкавої мови, сердечного спочуття до моєї долі сумної!, – напише Тарас у повісті. – …Вона полюбила мене так, як тілько мати може любити свою єдину дитину».
© Віктор Жадько
*************************************************************************
Париж. 1934 рік. Конкурс краси світових етнічних мов.
УКРАЇНСЬКА МОВА , як найкраща, наймилозвучніша й найбагатша мова світу, і зайняла друге місце після італійської.
В 2012 році занесена в книгу рекордів Гіннеса, і віднині на першому місці, встановивши рекорд за тривалістю музичного телемарафону національної пісні.
Лише українські композиції лунали без перерви на рекламу в прямому ефірі 110 годин. Попередній рекорд був встановлений Італією в 2010 році у місті Пезаро — 103 години 9 хвилин 26 секунд.
УКРАЇНЦІ — співуча нація, яка створила найбільшу кількість народних пісень у світі. Разом нараховано близько 200 тисяч українських народних пісень. Ні одна нація за всю історію немає такої кількості пісень, яку створив український народ самостійно.
В ЮНЕСКО зібрана дивовижна фонотека народних пісень усього світу. У фонді України знаходиться 15,5 тисяч пісень.
УКРАЇНСЬКА МОВА -
МОВА СОЛОВ’ЇНА!
30 січня 1930 року у Бердичеві народився Всеволод Нестайко, якому судилося стати одним із найпопулярніших у світі дитячих письменників. За 55 років літературної діяльності він написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України.
Мама майбутнього письменника була викладачкою російської словесності (вчителювати вона почала іще в 1913 році, коли про окрему українську літературу й мови бути не могло). Вона була начитаною інтелігентною жінкою. Під час вагітності часто гуляла місцями, пов’язаними з перебуванням у Бердичеві відомих письменників: Бальзака, Конрада, Шолом-Алейхема, Рильського. Родинна легенда стверджує, що старий бердичівський акушер, який приймав пологи, почувши перший крик хлопчика, привітав маму словами: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!».
Все змінилося в 1933-му, коли заарештували батька. Зиновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. Наприкінці 1920-х, під впливом радянської пропаганди, повіривши в успіхи українізації, зважився переїхати із Західної України, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині - Хмельницький) на цукровому заводі, пізніше переїхав у Бердичів.
Його звинуватили у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, згадавши службу в Австрійській армії в часи Першої світової війни, духовну семінарію, знання п’яти іноземних мов, а також заслуги його батька, отця Діонізія Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив – у пам’яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли. Мамі з сином, рятуючись від голоду довелося тікати до Києва, до маминої сестри.
«У дитинстві в мене не було дитинства», — зізнавався пізніше письменник. Через постійні хвороби він не зміг виїхати з Києва, коли почалася війна, тож два окупаційні роки випало пережити в столиці. «Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно», - згадував пізніше Нестайко.
Бачив він і голод, і смерть. Однак навчився дивитися на світ з оптимізмом і гумором. Як розповідав Всеволод Зиновійович, допомагали родинні перекази — саме такими дотепниками, які викрутяться з будь-якої ситуації, були його дідусь по материнській лінії Іван Довганюк та прадід письменника Семен Довганюк.
Свій творчий шлях Всеволод Нестайко починав у дитячому журналі «Барвінок», де друкувався разом з іншими класиками — Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. У 1956 році побачила світ збірка оповідань письменника під назвою «Шурка і Шурко». А через два роки - казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків».
Найвідомішими книгами Всеволода Нестайка стали підліткова трилогія «Тореадори з Васюківки», казки про Країну Сонячних Зайчиків», оповідання «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах» та багато інших. 1979-го року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.
Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. На похорон сотні киян взяли із собою дзеркальця, щоб провести улюбленого письменника сонячними зайчиками.
Плакат 1923 року українського художника Василя Петрука, що досі зберігається у фондах Слов’янської бібліотеки в Празі.
**********************************************************************************
Люлька, колиска, колисочка...
«Як я була маленька, мати вставала крепко рано (за 3-4 - и години до ранку) і ставала прасти (прясти). Мати мене кладе каля колискі, мою руку кладе на колиску, - і я колишу…». Так згадувала за своє дитинство моя бабуся… Мова йде тут про колисочку, яка підвішувалася за шнури до залізного гака, вбитого в стелю («столю») біля «полу» (місця для спання, облаштованого за піччю). Вішали колисочку на такій висоті, щоб до неї можна було дотягнутися рукою, коли дитинка прокинеться. І часто колихали її бабуся чи старшенькі діти, бо батькам, ох, як важко доводилося працювати!
Дуже часто бачила в хатах ті «кручки» під час експедицій нашими поліськими селами і кожен раз посміхалася, згадуючи за підвісні колисочки з малюками… Як же багато дітей колихалося в них, і не одне покоління! Якось старенька бабуся сказала: «Тут дітей колисала й онуків… І ще зараз вона у мене є, хай буде...То спомин…А, може, ще кому тра буде? Шкода викідать».
Перший раз побачила переносну «люльку» у Сарненському районі. Вона виготовлялася просто - шматок полотна прорізували по кутах, з чотирьох боків загортали і прошивали таким чином, щоб утворилися отвори. Туди вставляли палиці, до них прив’язували мотузоки…При потребі колиску знімали і виносили на подвір’я, брали з собою в поле…Тоді потрібно було ще три довгі палиці («патики») для підвішування. Їх втикли в землю, зверху зв’язували. Від спеки і мух захищав полотняний «полог»… Мабуть, це найдревніша колисочка в історії нашого народу, бо найпростіша… Були ще дерев’яні і плетені переносні колисочки, але ця легша, і виготовити її могла кожна жінка! Дивлюся на ці зворушливі фото, а в голові лунає знайома з дитинства колискова:
«Люлі, люлі,
прилетіли гулі,
сіли на воротях,
в червоних чоботях…
Люлі, люлі…А-а, а-а..
Гойда, гойда,
Гойда, ша ,
Де кобилка , там лоша..
Гойда, гойда…
ДИВОСВІТ :розповідь і фото Алли Українець
************************************************************************************
«ЗАЛИШУ ВАМ, ЯК СПОВІДЬ СЕРЦЯ, СЛОВО…»
3 лютого 1918 р. в місті Прилуки на Чернігівщині народилася Любов Забашта – видатна українська поетеса, авторка прозових і драматичних творів, дружина Андрія Малишка.
Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…
Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів – здатністю щиро й беззастережно любити ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Тому її вірші напоєні непідробною чулістю, прозорістю емоції та образу.
* * *
До щему у серці,
до терпкого солодкого щему
Я кохаю Вкраїну, омиту прозорим дощем,
Її грози весінні,
Листопади осінні,
Коли сиві дуби покриті багряним плащем.
І степи, і діброви, і зорі, і роси,
І беріз тонконогих розпушені коси,
І калини у лузі розсипаний жар,
І тополі у полі
На широкім роздоллі,
Що шумлять під вітрами,
стрункі, світлочолі,
І, немов обеліски, сягають задумливих хмар...
Все, що в серці несу,
У твоїх я дістала глибинах.
Ти мені і любов, і пісенність, як ненька, дала.
Я живу і співаю, бо живе і співа Україна,
Бо припала вустами
до дзвінкого твого джерела.
* * *
Минають грози й знову настають,
Щоб знову синь сіяла березнева.
Є після гроз поламані дерева,
Мілких річок холодна каламуть.
Лишається прозора і ясна
Лиш океанів мудра глибина.
* * *
Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, –
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.
© Любов Забашта
Любов Забашта. 1967 (Фото з архіву ЦДАЛМЛ)
*******************************************************************************
Григорій Сковорода
В українській історії було чимало видатних постатей, мудрість яких вартує почерпнути. Одним з таких геніїв є філософ Григорій Савич Сковорода, що на багато років випередив свій час.
Біографію Григорія Савича Сковороди, буквально, складають самі цікаві факти. Щоправда, якщо говорити з наукової точки зору, точної дати народження письменника встановити дослідникам так і не вдалося. Хоча озвучують 3 грудня 1722 року, та стверджувати з повною упевненістю, що це сама та славнозвісна дата, коли український народ отримав великого мислителя, філософа, письменника, музиканта та мандрівника, не можна. Річ у тому, що вона була встановлена аж за дві сотні років опісля. Єдиним джерелом, що має це підтвердити виступає лист Г. Сковороди до друга, Михайла Ковалинського, у якому він розповідає про те, як відбувалося святкування його дня народження.
У архівних матеріалах були віднайдені згадки про Григорія Савича у дитинстві. За цими даними він мешкав у місті Чорнухи Лубенського полку (наразі це Полтавська область). Дослідники життєвого та творчого шляху філософа зауважують, що його формування як особистості серед козаків наклало свій відбиток, оскільки в дорослому житті Г. Сковорода, як і славнозвісні українські воїни, найбільше за все цінував свободу.
Малий Григорій мав хороший голос та слух, тож його було обрано солістом хору при церкві. Він мав виняткові здібності до засвоєння наук, тож у шістнадцятирічному віці йому вдалося вступити до Києво-Могилянської академії. До слова, того часу це був єдиний вищий навчальний заклад на теренах України. Отримавши таку прекрасну нагоду, Григорій Сковорода не гаяв ні хвилини, наче губка всотуючи всі можливі знання. Подейкують, що йому вдалося перечитати всі книги, що містилися в бібліотеці закладу.
Також Г. Сковорода вивчав одночасно декілька мов і мав неабиякі успіхи. Це були:
-латинська;
-грецька;
-церковнослов’янська;
-польська;
-німецька.
Щодо музичних здібностей письменника варто зазначити, що одним співом вони не обмежилися. Ще Григорій опанував декілька музичних інструментів. Він грав на:
-сопілці;
-флейті;
-скрипці;
-гуслях;
-лірі;
бандурі.
Такого здібного юнака, звісно, не могли не помітити, тож у 1741 році його було відправлено співати для самої цариці Єлизавети — у придворну капелу. Говорять, що цариці дуже подобався спів, особливо українські пісні. Та бути придворним молодий чоловік не зміг, оскільки відчував огиду до всього тамтешнього. Тож, тільки-но йому трапилася нагода, він знову вирушив до рідної альма-матер.
У 1745 році він вирушив до Угорщини, ніби-то входячи до комісії, яка займалася заготівлею вина для царського двору. Але, як тільки перетнув кордон, Сковорода пішов своєю стежкою, розлучившись із колегами. Він мандрує, подорожуючи Словаччиною, Австрією, Італією та Німеччиною. Його мандри мають мету — він набирається знань, спілкується з ученими, філософами, спостерігає за побутом та звичаями інших людей. Тільки через два роки повернувся вічний подорожній до неньки-України.
Маючи величезні знання з багатьох дисциплін, йому з легкістю вдалося отримати посаду вчителя семінарії у м. Переяслав. Але звідти його вигнали. Причиною цього стало занадто прогресивне, на думку керівництва, викладання. Після цього Сковорода ще вчителював приватно, одночасно писав вірші, байки, займався перекладами. Трішки згодом став викладачем Харківської духовної колегії. Мешкаючи в Харкові, він знаходить вірного приятеля та однодумця, товаришувати з яким буде до смерті. Таким другом для нього став Михайло Ковалинський. Останній був послідовником Григорія Савича, а ще написав біографію друга за назвою «Житіє Сковороди».
З приводу багатьох речей Г. Сковорода мав особисту думку, що часто не збігалася з думкою влади, тож замість того, щоб миритися з неприйнятними для нього речами і вести осілий спосіб життя, філософ вирішує відправитися у мандри. Зупинить його подорожування тільки смерть.
Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року. Існує легенда про те, що він відчув наближення смерті. Перебуваючи в гостях у свого друга, за столом мандрівник розповідав про цікавинки зі своїх мандрів, а потім встав і вийшов. Його довго не було, і господар дому вирушив на його пошуки. Знайшов він Сковороду під старою липою, де той палкою копав яму, яка нагадувала ту, що готують для покійників на кладовищах. Коли він сказав другові, що хоче бути тут похованим, той відповів, що про це рано говорити. Вони повернулися, мислитель пішов відпочивати і більше не вийшов. Його знайшли наступного дня перевдягненим та зі складеними на грудях руками.
Легенди та перекази про Г. СковородуОбраз Григорія Сковороди оточений переказами та легендами, які з вуст в уста передавалися десятками років.
1
За словами його сучасників, він завжди мав при собі Біблію, записники з творами та думками, а також сопілку (чи флейту). Мандруючи, він спинявся у добрих людей, які приймали його не за гроші, а для того, щоби послухати. Він розповідав про інші міста та країни, про слово Боже та про науку, а ще по-дружньому підказував та давав практичні поради для життя.
2
Слава про таку надзвичайну людину швидко розлетілася, тож мислителю були скрізь раді, його чекали. Оскільки він мав знайомих в усіх куточках країни, вважається, що завдяки його впливові відбулося відкриття Харківського університету. Ідею про навчальний заклад вирішив втілити у життя Василь Каразін — тридцятирічний дворянин. Для того, аби заклад був створений і запрацював, потрібні були неабиякі кошти, які молодий чоловік збирав з дворянства. Це були добровільні внески, тож дива могло й не статися. Та величезна на той період сума в шістсот вісімнадцять тисяч карбованців була отримана. Подейкують, що ті, хто вніс свою частку до цієї великої справи були заздалегідь підготовлені Г. Сковородою.
3
Щодо зустрічі Катерини ІІ з філософом існує декілька переказів. В одному з них говориться про те, що цариці було цікаво з ним поговорити. Він з’явився до двору, але не вклонився цариці, на відміну від інших. Звичайно, що цим була виказана неповага, але на питання чому він так вчинив, мислитель сказав розумно, мовляв, якщо Ви хотіли мене побачити, то як же зможете роздивитися, якщо я зігнуся.
4
Ще за однією історією говориться, що Г. Сковорода відпочивав обабіч дороги, поряд ходила вівця, коли до нього прийшли вісники від цариці і повідомили про те, що Катерина ІІ хоче, аби він жив у Петербурзі. На це письменник відповів: «Мені дудка і вівця дорожчі царського вінця».
5
Запрошували Г. Сковороду і до церковної служби, але на це він коротко і ясно говорив: «Не хочу поповнювати ряди фарисеїв». От і все.
6
Всім відомо, що мислитель все життя був самотнім, але не всі знають, що він був закоханий і навіть хотів одружитися, але не зміг. Прагнення до свободи переважило, і він покинув наречену прямо на весіллі. Тож залишився самотнім. Ще подейкують, що він свідомо утримувався від сексуального життя.
7
Незважаючи на те, що з-під пера Г. Сковороди вийшли вірші, афоризми, байки, прозові, філософські твори, його творчість не була надрукована за життя, а його тексти поширювалися шляхом переписування вручну.
Величний, гордий мандрівник, філософ, письменник, музикант, Г. С. Сковорода зробив значний вклад в українську культуру і залишиться в пам’яті нації надовго. Також не забудеться його любов до свободи, викарбувана на могилі: «Світ ловив мене, та не спіймав…»
20 цікавих фактів про книги
1. Люди почали читати мовчки тільки в 4 столітті нашої ери. До цього людство завжди читало вголос.
2. Перша в світі газета з'явилася в Римі понад дві тисячі років тому. Вона називалася "Події дня", але в ній не було новин, тільки царські укази і оголошення. Газета листувалася від руки, і гінці розвозили її знатним людям.
3. Найстаріша друкована кольорова книжка - китайська книга з каліграфії і малювання, була створено в 1633 році
4. До 18 століття в деяких бібліотеках книги були прикріплені до полиць ланцюгами, досить довгими, щоб відвідувачі могли комфортно читати, але не могли винести книгу з бібліотеки.
5. Римський імператор Марк Аврелій платив поетові Оппіану по золотій монеті за кожну написаний рядок. Оппіан написав дві поеми, про риболовлі та полювання, заробивши двадцять тисяч монет.
6. Якщо кожен день читати по 10 сторінок, то за рік їх набереться 3650, а це як мінімум 12 книг.
7. 33% американців не прочитали жодної книги після того, як закінчили школу. Хоча в США бібліотек в 7 разів більше, ніж McDonald's.
8. Президент США Теодор Рузвельт читав по одній книзі в день, а Девід Боуї - 3-4 в тиждень.
9. Вираз "книжковий хробак" походить від крихітних комах, які харчуються корінцями книг.
10. Засновник компанії Nike Філ Найт дозволяє заходити до власної бібліотеки тільки тим, хто зняв взуття.
11. В англійській мові є окремий термін для позначення запаху книг - бібліосміа. А страх того, що у вас не залишиться, що почитати називається абібліофобія.
12. Найвідоміший книжковий злодій, американець Стівен Блумберг, викрав 23 000 книг з 268 бібліотек, загальну вартість яких оцінили в 5 мільйонів доларів. А книга, яку в світі викрадали рекордну кількість разів - це книга рекордів Гіннеса.
13. До 1985 року американські видавництва часто використовували свинець у фарбі для друку. Тому тепер в США заборонено продавати або передавати дитячі книги, старше 33 років, без тесту на вміст свинцю.
14. У 2010 році Бібліотека конгресу США оголосила про створення Twitter архіву абсолютно всіх твітів. Однак у 2017 році було вирішено зберігати тільки суспільно важливі твітти.
15. "Німецький словник" вважається найбільшим в світі. Складати його почали брати Грімм в 1854 році, далі роботу продовжили інші, менш відомі автори, і праця була закінчена тільки в 1971 році. Словник налічує 34519 сторінок і виданий в 33 томах.
16. В різний час під заборону потрапляли такі книги як "Убити пересмішника", Харпер Лі, "Лоліта" Набокова, "Над прірвою в житі" Селінджера, "1984" і "Скотний двір" Оруелла, та навіть "Пригоди Гекельберрі Фінна" і " Гаррі Поттер".
17. Лише 2% книг в світі продаються накладом понад 500 000. примірників. Середній тираж книг в Україні – 3000 примірників.
18. У своїх книгах Вільям Шекспіра в 10 разів частіше писав слово "любов", ніж "ненависть".
19. Під час читання майже 50% часу наші очі дивляться на різні літери. При цьому лінії погляду можуть, як розходитися в різні боки, так і перехрещуватися.
20. Нейропсихологи сходяться на думці, що читання знижує рівень стресу на 68%.
***********************************************************************************
Валер'ян Підмогильний
Народився Валер’ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в степовому селі Чаплі під Катеринославом (нині в межах міста Дніпро).
Спершу ходив до церковно-приходської школи, а в дев’ять років його віддали в Катеринославське реальне училище. На відміну від класичних гімназій, де вивчали давні й іноземні мови, «реалістів» готували до політехнічних вишів і більше уваги присвячували точним та природничим дисциплінам. Тому глибини французької мови майбутній блискучий перекладач опановував самотужки.
Про шкільні роки Підмогильного відомо дуже мало, хоча саме в той час формувалися його характер, читацькі смаки та літературні уподобання. Скажімо, у шкільному журналі він під псевдонімом Лорд Лістер друкував пригодницькі оповідання в дусі модної тоді «пінкертонівщини». Майбутній автор інтелектуальної прози починав із жанрової літератури — ще один парадокс.
Буремного 1918 року Підмогильний з відзнакою закінчив училище. Тоді вже змінилася не одна влада, не один уряд. Він вступив до Катеринославського університету, повчився на математичному та юридичному факультетах, але вищої освіти так і не здобув. І це теж парадокс для автора першого інтелектуального роману в українській літературі (хоча й поширений: мало хто з письменників 1920-х років міг похвалитися вищою освітою).
Перша книжка — у 19Часи були важкі й несприятливі для творчости, а юнак віддався їй сповна. Поки стріляли гармати, він писав перші оповідання і перекладав із французької «Таїс» Анатоля Франса. Тоді ж таки в житті Підмогильного відбулися два поворотні знайомства — з Петром Єфремовим і Валер’яном Поліщуком. Перший, брат знаменитого Сергія Єфремова, заснував у Катеринославі, вже перейменованому на Січеслав, часопис «Січ». Протягом 1919 року вийшло два його окремі числа, і в цьому провінційному виданні доби революції дебютували одразу два видатні українські письменники — прозаїк Валер’ян Підмогильний і поет Валер’ян Поліщук.
Наступного року в Січеславі вийшла перша книжка Підмогильного з викличною назвою «Твори. Том 1». Автору було тільки 19 років, але амбіції його сягали далеко, і сил у собі він мав достатньо. Його самовпевненість небезпідставна: у світовій літературі мало таких зрілих, цілісних дебютів.
«Серед свого покоління, — писав Юрій Шевельов, — Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення». Ця риса вже цілком сформувалася у його першій книжці. У центрі уваги молодого письменника — людина і її психологія, її поведінка в різних обставинах, природні інстинкти та суспільна мораль, колективне й особисте. До життєвих явищ, до своїх персонажів цей юнак підходив із гострим скальпелем хірурга й рішуче препарував сучасність і людину в ній.
Катеринослав жив своїм провінційним і революційним життям. Валер’ян Поліщук виїхав до Києва, видав там збірник «Гроно», назбирав матеріалів на ще один, але друкувати його приїхав до Катеринослава. Панувала розруха: «Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купити було ні за що. У місто заглянула холера», — згадував Поліщук. У цих умовах вони готували літературний збірник. Підмогильний передруковував на машинці нечитабельні тексти, щоб учні друкарської школи могли їх набрати. Поліщук тачкою возив до друкарні фіолетовий папір, у який крамарі загортали цукор і на якому було надруковано збірник. Єфремов коректував.
«Вир революції» вийшов у Катеринославі 1921 року. Крім оповідання Підмогильного «В епідемічному бараці», у ньому було вміщено й першу розвідку про творчість письменника. У статті «Поет чарів ночі» Петро Єфремов так характеризував його: «В часи найсміливіших соціальних експериментів і спроб реалізації палких мрій і радісних сподіванок колективного “ми”, в часи, коли так химерно, у всій своїй скрайній полярності, переплітається утопія й дійсність у величних масових рухах, він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радости людини... Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною і невтішною не здавалася б йому...».
Можливість висловити та боронити свою позицію було найважливішимТого ж таки року Підмогильний вирушив до Києва. У місті лютував голод, і письменник перебрався в містечко Ворзель під Києвом, де вчителював. Там одружився з актрисою Катериною Червінською. Згодом подружжя повернулося до Києва.
Підмогильний працював редактором у видавництві «Книгоспілка», був співредактором київського літературно-мистецького щомісячника «Життя й революція», який виходив із 1925 року, а загалом віддався творчій роботі. Протягом 1920-х вийшли повість «Остап Шаптала» (1922), збірки й окремі оповідання «Син» (1923), «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927).
Це була доба творчого розквіту Підмогильного. У Києві він знайшов не лише дружину, роботу та видавців, а й товаришів-однодумців. Культурне середовище дуже багато важило у 1920-х роках, зокрема й для Підмогильного. Виникали й розпадалися літературні організації й асоціації, велися непримиренні суперечки, і саме це — можливість висловити та боронити свою позицію — було найголовнішим. Це й відрізняє шалені 1920-ті від наступного десятиліття.
Підмогильний не залишився осторонь: вступив в Аспис (Асоціація письменників), із надр якого вийшла група «Ланка». «Ланківців» було тільки семеро, і це чільні письменники тієї доби і ХХ століття. А 7 листопада 1926 року з «Ланки» постав МАРС — Майстерня Революційного Слова. У новій літорганізації учасників було аж... десятеро. МАРС проіснував зовсім недовго — лише рік, та саме ця група, ці люди, цей період міцно ввійшли в історію української літератури. МАРСу вже давно не було, але навіть на початку 1930-х партійні вожді лаяли на з’їздах «попутників-марсівців», а сексоти ДПУ справно інформували органи про учасників групи.
Нечисленна «Ланка»–МАРС — найбільш цілісне літературне угруповання 1920-х років. Саме тому, що тут об’єдналися однодумці, які ніколи не гналися за масовістю. До того ж це були однодумці не лише ідеологічні, а однодумці, так би мовити, формальні й естетичні, хоча й геть різні.
Головний роман української літератури ХХ століттяНа схилку МАРСу й було написано «Місто». Українська література від початку 1920-х прагнула великого роману, та що там — просто роману. А прозаїки ніяк не могли вийти за межі малих жанрів і пропонували читачам оповідання, новели, у кращому разі повісті.
За якихось пів року після виходу «Міста» його автор раптово зізнався: «Свій роман “Місто” я почав писати зовсім для себе несподівано: воно за первісним задумом мало бути кіносценарієм, і то комедією. Головним стимулом до написання такого сценарію був переїзд управи ВУФКУ з Харкова до Києва і та кінолихоманка, що почалася в зв’язку з цим серед київських письменників. ... Кінокомедію я допровадив до четвертої частини й побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі. І щоб відшкодуватись за поразку, вирішив скористуватись темою для роману. Від неї, видима річ, лишились самі уламки чи, певніше, самий тільки імпульс».
За короткий час з уламків невдалої кінокомедії постав твір, якому судилося стати головним романом української літератури ХХ століття. «Місто» вийшло 1928 року 4-тисячним накладом і зібрало нечувані відгуки у пресі. Уже наступного року світ побачило друге видання — ще 5 тисяч. Ще через рік
роман переклали російською мовою. А потік рецензій не зменшувався, і разом з ними — кількість інтерпретацій.
Кожен прочитав «Місто» так, як хотів. Одні вважали, що це традиційний роман про те, які селянський хлопець підкорює місто, про відносини міста й села. Інші називали його любовним романом, який порушує питання сучасної моралі. Ще інші сприймали твір як роман про творчість і кохання. Багато хто порівнював Степана Радченка з «любим другом» Жоржем Дюруа.
Критики та рецензенти переважно погоджувалися в одному: це справжній «міський роман», нарешті він є в українській літературі, яка якщо й виходила за межі сільської і селянської тематики, то тільки для того, щоб демонізувати і проклясти місто. Підмогильному закидали ідеологічну невиразність, навмисне зосередження на темних сторонах міського життя — «плямування міста», зображення негативного героя (не може такого бути, у нас усі селяни чисті й прекраснодушні!). У київських літературних колах впізнали серед персонажів роману кількох авторових знайомих і друзів.
Попри те, роман Підмогильного всі визнавали явищем цікавим, визначним, незвичайним і навіть знаменним, як текст — художньо правдивим і читабельним. Авторові цього бестселера, який ще вчора практично міркував, як би йому переробити шматки кіносценарію на прозу, виповнилося лише 27 років.
За рік до «Міста» Підмогильний видав збірку «Проблема хліба», спеціально для якої написав передмову і присвятив її найближчому товаришеві, Євгену Плужникові.
«Любий друже... цей мій обов’язок доповнити себе серйозністю в письменстві має виявитись насамперед в одкиданні сюжету. Ох, цей хвальний сюжет і не менше славетна фабула! Чи не в катастрофічному прагненні сучасного читача до легкотравности й забавности бере свої коріння ця непевна пара?»
Як? Автор одночасно пише сюжетний роман і заявляє, що відкидає сюжет? «Я певен, що ніколи не писатиму ні фабульних, ні сюжетних творів, уже хоч би тому, що їх писати не вмію». Чи не кокетує цей автор? Адже пишучи ці рядки, він якраз переробляв невдалий кіносценарій. Отак із підліткового захоплення авантюрною прозою, бажання працювати в кіно, з інтересу до людської психології народився головний роман в українській літературі ХХ століття.
«Бачив життя до останнього дна»Вже після виходу «Міста» Підмогильний потрапив за кордон. У 1920-х роках це не аж така рідкість, хоча й добитися дозволу на виїзд було непросто. Підмогильний збирався у відрядження разом із київськими колегами, а в результаті поїхав із харків’янином Аркадієм Любченком. Їхній шлях пролягав через Прагу. 15 листопада 1928 року в Prager Presse з’явилося повідомлення про перебування у Празі двох українських письменників, де було сказано так: «Підмогильний уславився як автор першого роману з радянської дійсности “Місто”».
Із Праги Підмогильний і Любченко поїхали в омріяний Париж. Попереду письменника чекало блискуче майбутнє. Однак радянська дійсність, описана в романі «Місто», круто змінилася. Свій наступний роман «Невеличка драма» Підмогильний так і не зміг видати окремою книжкою, лише опублікував у журналі, а останній — «Повість без назви» — не встиг дописати. Після повернення з Європи й до арешту в грудні 1934 року не з’явилося жодної його нової книжки, тільки другі видання «Міста» (1929) і збірки «Проблема хліба» (1930). Письменник активніше взявся до перекладів, щоб заробляти на життя.
Початок 1930-х був дуже важким. Підмогильний перебрався до Харкова, спробував навіть виїхати до Москви, але довго там не затримався. За ним і його друзями з «Ланки»–МАРСу стежили органи: сексоти переказували їхні розмови, чекісти перлюстрували їхню пошту. Нещодавно відкриті архіви СБУ дали нам десяток листів Підмогильного до Плужника й інших, оригінали яких втрачено.Заарештували Підмогильного 8 грудня 1934 року. То були так звані «кіровські арешти». Підмогильному та його колегам інкримінували участь у терористичній організації, яка мала на меті тероризувати членів партії й уряду. 27–28 березня 1935 року всіх їх засудили до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна.
Письменники потрапили в Соловецький табір особливого призначення. 2 лютого 1936 року, в день народження Підмогильного, у тюремному лазареті помер хворий на туберкульоз Євген Плужник. 3 листопада 1937 року особлива трійка НКВС ухвалила розстріляти 1111 соловецького в’язня. Серед них був і Валер’ян Підмогильний. Йому виповнилося 36.
Через 19 років його реабілітували. Ще через 33 роки в Україні вперше після загибелі письменника перевидали його твори. Між другим і третім виданням «Міста» в Україні пролягла прірва в понад пів століття — від 1929-го до 1989-го.
У листах до Плужника Підмогильний називав себе людиною, яка не вміє жити. І не вірить, що його товариш пише поему на догоду дневі, так би мовити. Він переконує: «Лишімо, друже, цю мудрість песимістичним юнакам, з породи яких ми виросли, покинемо її представникам виснажених шарів суспільства, але нам, на порозі четвертого десятка, коли — хоч теоретично — дозріває людина цілком до творчості, нам з цією мудрістю не по дорозі. Не знаю як у вас, а в мене смуга життя з двадцяти років і досі була постійним переборенням песимізму. Це ж чудова база для оптимізму, дуже скептичного, зате не вродженого».
Підмогильний «бачив життя до останнього дна», а проте не втратив віри в людину. Не вмів жити, але відведені йому 36 років прожив гідно. Боровся з песимізмом і любив людей. Можна лише уявити, що ще він дав би українській літературі, якщо тільки-но дозрів до творчости, а його шлях нагло обірвали. І як каже Оксана Забужко, цього я теж ніколи не пробачу радянській владі.
Текст-Ярина Цимбал
кандидатка філологічних наук
На фото - Валер’ян Підмогильний, 1932 р. (ЦДАМЛМ України)
Колір - Fix_you_pics
**********************************************************************************************************
Козаччина - ци не найперша Республика Європи За політичної організації запорізького козацтва, Січ називають «Козацькою республікою».
Запорозькі козаки становили товариство — громаду, яка поділялася на курені, полки тощо. Вищим органом влади на Січі була військова козацька рада, в якій брали участь усі козаки. 
Рада обирала Кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. В Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за: вбивство товариша, крадіжки у побратимів. каралися приведення на Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість щодо начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи: де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики, ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книжок. Звичайно, купувати, дарувати книжки, могли дозволити собі лише заможні козаки. Протягом всього існування Січі, осередками її у різні часи були 8 Запорозьких січей, закрема:Хортицька — 1556—1557 роки
Томаківська — 70-80 роки XVI ст.
Базавлуцька — 1593—1638 роки
Микитинська — 1639—1652 роки
Чортомлицька — 1652—1709 роки
Кам'янська — 1709—1711, 1730—1734 роки
Олешківська — 1711—1728 роки
Нова (Підпільненська) Січ — 1734—1775 роки.
Знаймо, хто ми є 
Дві українські мистецькі культові подружні пари: Іван та Марічка Миколайчуки й Іван та Мирослава Гаврилюки. Київ, 1969 рік
****************************************************************************************
*******************************************************************************
Становище жінок в Україні за козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським та церковним законодавством. Жінка в Україні володіла свободою більшою ніж будь-де.
Московщина в той час вже утвердилась як сильна деспотія, і одним з перших актів закріпачення народу стало знищення жіночої свободи. Посилаючись на Біблію, де «жона да убоится мужа свого», російський Домострой нагадував, що за «непослушание» чоловік повинен бuти жінку «и ребра ей сокрушать».
А в Україні було цілком інакше. Стосунки чоловіка та жінки були рівноправні, жінка мала велику свободу. Жіноцтво зберігало свої права, навіть розширювало їх, а суспільний устрій розвивався демократичним шляхом. Нарівні з чоловіками українські жінки були об'єктом прав і зобов'язань. Карні норми забезпечували цілковиту охорону жінки, інколи право брало їх під спеціальний захист, наприклад, вагітних жінок.
Дружина козака мала багато прав, які сьогодні можуть здатися дивними. За Правом - Законом Січі, удовиці козаків-героїв, одержували довічну турботу села і право народжувати дітей від коханих мужів і парубків для збереження Слави героя й імені його.
Тому цей Закон-Право славили у піснях. Із загибеллю козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. І усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл на Русі-Україні.
Жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося.
Більше того, в Україні існував звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо згоджувалася взяти з ним шлюб.
За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П. Надхіним на Катеринославщині, дізнаємося:
„Молодий козак за якийсь злочин був засуджений до смертної кари. Коли прочитали декрет і палач підвів засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак, що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє від страти.
********************************************************************************************************
****************************************************************************
Українці в Криму
**********************************************************************************
Знайомтесь, Остафій Дашкович (Дашкевич) (1455 - 1535-37) - "батько" Війська Запорозького, який запропонував Хортицю зробити фортецею й саме при ньому в Європі вперше заговорили про українських козаків. Остафій Дашкович став першим, хто побачив в козаках нову могутню силу українського народу, та й зумів зібрати воєдино розпорошених людей з Дніпровських островів, з околиць Канева та й з Черкас, організував їх у єдину військову силу, установив однаковий для всіх єдиний вид зброї — вогнепальну та шаблю; поділив усіх на полки, полки на сотні, призначив старшину, а також ще й підстаршину.
О. Дашкович запровадив у війську жорстку римську дисципліну, та не пожалкував власних грошей щоб озброїти козаків шаблями, а також самопалами Нове козацьке військо вперше спробувало свої сили у першому ж великому поході проти татар під м. Білгородом в 1516 році коли було розбито кілька татарських орд. Козаки здобули блискучу перемогу, з великими військовими трофеями та повернулись щасливо назад.
З цього часу в Польщі і Великому Князівстві Литовському, заговорили про козаків, як про силу. Король Сигізмунд I Старий у відповідь ханові сказав, що не його війська здійснили напад на Білгород, і це були неконтрольовані ним «козаки».
В жовтні 1518 року Дашкович разом з князем Констянтином Острозьким розбили 1000 татар на Волині.
В 1523 році напав на Очаків, повністю спаливши місто, турецький замок, став першим козацьким ватажком, що спромігся атакувати кримський півострів, воювати околиці Ґьозлеві, Ак-Мечеті і Карасубазарі.
Ідею ж Остафія Івановича Дашковича зумів реалізувати власним коштом славетний Дмитро (Байда) Вишневецький створивши Запорозьку Січ на острові мала Хортиця. Склав гетьманство Остафій Дашкович (з 1508 р) 1534 року, останній раз брав участь у військових діях в 1535 році у війні проти московитів, цього ж році чи то у 1537 він помер.
Остафія Дашковича можна назвати першим козацьким гетьманом. Саме за нього українські козаки були офіційно визнані в східній Європі, як значна військова сила. Козацтво ж почало сприйматися, як окрема та й військова верства населення. Утім процес формування затягнувся Розпочату О. Дашковичем велику справу зумів завершити Дмитро Вишневецький (Байда). Так, згодом козаки почали сприйматися українцями як захисники власного народу. Знаймо, хто ми є Все буде Україна
Все буде Україна 
' xlink:href='%23b'/%3e%3cuse fill='black' filter='url(%23c)' xlink:href='%23b'/%3e%3cpath fill='white' d='M12.162 7.338c.176.123.338.245.338.674 0 .43-.229.604-.474.725a.73.73 0 01.089.546c-.077.344-.392.611-.672.69.121.194.159.385.015.62-.185.295-.346.407-1.058.407H7.5c-.988 0-1.5-.546-1.5-1V7.665c0-1.23 1.467-2.275 1.467-3.13L7.361 3.47c-.005-.065.008-.224.058-.27.08-.079.301-.2.635-.2.218 0 .363.041.534.123.581.277.732.978.732 1.542 0 .271-.414 1.083-.47 1.364 0 0 .867-.192 1.879-.199 1.061-.006 1.749.19 1.749.842 0 .261-.219.523-.316.666zM3.6 7h.8a.6.6 0 01.6.6v3.8a.6.6 0 01-.6.6h-.8a.6.6 0 01-.6-.6V7.6a.6.6 0 01.6-.6z'/%3e%3c/g%3e%3c/svg%3e){kind=small}
' xlink:href='%23b'/%3e%3cuse fill='black' filter='url(%23c)' xlink:href='%23b'/%3e%3cpath fill='white' d='M10.473 4C8.275 4 8 5.824 8 5.824S7.726 4 5.528 4c-2.114 0-2.73 2.222-2.472 3.41C3.736 10.55 8 12.75 8 12.75s4.265-2.2 4.945-5.34c.257-1.188-.36-3.41-2.472-3.41'/%3e%3c/g%3e%3c/svg%3e){kind=small}
*******************************************************************************
НАТЯГНУТІ СТРУНИ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Це був красивий мужчина. Очі жваві. Голос міцний, десь із самісінької глибини грудей. Розмовляв з усміхами та жартами.
Терпіти не міг телефонів. І не любив міста. Як приїжджав до Львова, то намагався якнайскоріше з нього втекти.
Бо його, по-перше, обтяжували обов’язки ходити в банк і до лікаря. Той лікар обов’язково запитає: «І чому ви не шануєте свого здоров’я, пане Василю?» А він, визнавши правдивість цих слів, відповість: «Лікарі пишуть такі рецепти, що читати їх ще тяжче, ніж твори песимістів». По-друге, вважав себе «твердим мужиком». «Не люблю я цього вашого панського міста. Я – мужик. Не вмію по ньому ходити і не вмію його слухати. Приїду, гадаю: побуду бодай тиждень, щоб подивитись, як ви тут мучитесь чи дармуєте відпочинку… Та де! Довго тут не витримаєш».
Стефаник ненавидів бездумне красномовство, ювілеї називав театральними комедіями і часто сповнювався скепсисом до себе, коли його називали письменником. Згадував: «Коли Франко похвалив мій талан, я попросту перелякався».
Хтось говорить, що писав Стефаник, мов скульптор. Але сам митець якось зауважив, що твори його, мов музика Бетховена, – так натягнуто струни, що вони ось-ось можуть обірватися.
«Я не пишу, а роблю пігулки, а проковтнути десять пігулок відразу не можна. Отже, хто прочитає одним духом мою збірку – кривиться…».
Про творчі задуми розповідати не любив. Писав мало. Але як писав! За кожною новелою – неймовірні час і зусилля. Хапався за перо, коли напевно знав, чого хоче; коли змісти та емоції мав вилити на папір, щоб «полегшало». Технічно для письма йому потрібно були дві речі: усамітнення (приятелі знали, якщо Василь почав писати, то турбувати його небезпечно) та найкращий і дорогий папір (деякі продавці вважали його за художника, так ретельно підбирав). 500 аркушів для однієї новели на десять сторінок! Але він мав бачити кожне слово. Зайве слово, закреслення, безлад фрази, не те перше речення, не втрапив у тон – і папірець летить до кошика, а письменник починає усе з чистого аркуша.
Але ті зусилля, муки, експресія не були даремними. Ті натягнуті струни Василя Стефаника резонують в нас. І ми чуємо голос оголеної людської душі.
***********************************************************************************
© Ірина Побідаш
ЦІКАВО ЗНАТИ!
10 маловідомих фактів про Лесю Українку...
1. Перші півроку життя Леся провела з батьком – у Ольги Косач після народження доньки розвинулася анемія і вона поїхала лікуватися в Європу. Петро Косач на цей час узяв відпустку і цілком зосередився на опіці над старшим сином Михайлом та Лесею, фактично, врятувавши її від смерті.
2. У Лесі та Михайла був особливий духовний зв’язок. Їх в родині навіть називали спільним іменем Мишелосіє. Також Лесю часто називали Зея, Зеєчка – за назвою сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), бо вона була тоненька і тендітна, як стебло кукурудзи. В Колодяжному, де пройшло дитинство і юність поетки, вона товаришувала з сільськими дітьми, зустрічала череду, купалася в озері, потайки бігала до лісу, заступалася за селян, якщо худоба чинила шкоду.
3. З дитинства була допитливою. Читати навчилася в 4 роки, у 5 почала писати драматичні твори, в шість – майстерно вишивала. У 9 років написала перший вірш «Надія» під враженням під враженням від засудження тітки Єлі (батькової сестри Олени Косач) на заслання до Сибіру за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна. У 12 років переклала Гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки».
Псевдо «Українка» запозичила від рідного дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався «Українець». Вперше так підписала свої вірші у тринадцять років у львівському часописі «Зоря», а в чотирнадцять опублікувала першу поему «Русалка».
4. Могла стати першою в Україні жінкою-композитором, мала абсолютний слух і надзвичайний хист до музики. У 5 років почала грати на роялі і написала власну музичну п’єсу. Грати вчила спочатку батькова сестра, Олександра Косач-Шимановська, потім – перша дружина Миколи Лисенка Ольга о’Коннор. Але хрест на кар’єрі поставила хвороба – після чергового загострення у Лесі було видалено частину вражених хворобою кісток і дівчинка кілька місяців провела в гіпсі.
Також Леся прекрасно малювала, зокрема й морські пейзажі, деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Її називали першою жінкою-мариністкою в українському мистецтві. На жаль, збереглася лише одна картина Лесі Українки олійними фарбами.
5. Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народні строї. У Києві початку ХХ століття, коли після вбивства Олександра ІІ почався період реакції, таких родин лишилося тільки три на всю столицю: Лисенки, Старицькі і Косачі. До речі, у 1903 році в Полтаві на відкритті пам'ятника Котляревському, де зібралися видатні письменники та громадські діячі, мама Лесі Українки, Олена Пчілка проігнорувала заборону виступати українською і звернувся до присутніх рідною мовою.
6. Леся Українка була надзвичайно працездатною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Загалом повне зібрання творів Лесі Українки становить 14 томів. Найперша ж збірка «На крилах пісень» побачила світ у березні 1893 року у Львові за сприяння Івана Франка – наклад книги тоді був лише 500 примірників.
7. У ніч з 17 на 18 січня 1907 року на київській квартирі Косачів поліція провела обшук, вилучивши 121 брошуру соціалістичного змісту, що належали переважно братові поетеси. Лесю Українку та її сестру Ольгу заарештували і протримали у відділку ніч. З того часу Леся Українка опинилася під негласним наглядом поліції – навіть для поїздки в Колодяжне вона змушена була давати заяву поліції. Цензура не раз забороняла її твори – більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії: на Галичині чи в Буковині, які тоді входили до Австро-Угорщини.
8. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка був молодшим від неї на 9 років і теж хворів туберкульозом. Довгий час Леся жила з ним «цивільним шлюбом» – повінчалися вони тільки в 1907 році, під тиском родини. В останні роки підтримувала чоловіка, заробляючи на життя та лікування перекладами та приватними уроками.
9. Климент Квітка пережив Лесю на 40 років, присвятивши життя збереженню її пам’яті. Вони зблизилися на ґрунті захоплення фольклором, разом бували у фольклорних експедиціях. Сама Леся Українка знала більше 500 народних пісень, і їхнє знайомство почалося з пропозиції записати ці пісні. Пізніше Лариса Косач-Квітка дала 300 рублів на організацію фольклорної експедиції Філарета Колеси, в ході якої були здійснені унікальні записи на воскові валики виступів кобзарів. На одному з таких валиків Климент Квітка записав голос Лесі Українки – цей валик зберігся до нашого часу.
10. Пам’ятники Лесі Українці є в Києві, Луцьку, Ковелі, Новограді-Волинському, а також в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні, Телаві та багатьох інших містах світу. За значний внесок Лесі Українки в українську літературу, її ім’ям у 1970 році назвали астероїд — «2616 Леся».
Автор: Колісніченко Наталія.
***********************************************
Микола Миклухо - Маклай
14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин у лікарні Вілліє при Військово-медичній академії, на лікарняному ліжку помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить 300 км узбережжя о. Нова Гвінея - Берег Миклухо-Маклая.
Народився нащадок козаків Микола Миклухо - Маклай 17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині. За часів Хмельницького його пращур шотландський лицар Майкл МакЛей одружився з дочкою курінного отамана Охріма Макухи (Миклухи). Того Охріма, який разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; у якого Назар, панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім-таки покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою.
Батько Миколи Миклухо-Маклая – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові у вигнання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятеро дітей. Мати - з польсько-німецької родини лікаря Беккера, її родичами були Гете і Міцкевич.
Хворобливий трирічний Миколка, вражений смертю татка, почав заїкатися. Втім, крихке здоров’я не завадило Миколі отримати освіту, вступити до вишу, але у 1864 р. за участь у виступах студентів був виключений із Петербурзького університету без права вступати до іншого вищого навчального закладу Росії. І ніколи б не одержав він дозволу на виїзд за кордон, якби не роман українця з фрейліною царя, на яку імператор поклав око. Довелося Миколі здобувати вищу освіту за кордоном: Гайдельберг, Лейпціг, Єн, був асистентом відомого природознавця Ернста Геккеля.
У 1866-67 рр. відвідав Канарські острови та Марокко, три весняні місяці 1869 р. провів на узбережжі Червоного моря. Перші спостереження вченого стосувалися зоології, потім - географії, антропології й етнографії. Від 1870 р. почалися одіссеї великого мандрівника: Нова Гвінея, острови Малонезії та Мікронезії, півострів Малакка, Австралія. 1880 р. українець у Сіднеї заснував австралійську біологічну наукову станцію. Він розробив проект створення на Новій Гвінеї незалежної держави - Папуаського Союзу.
Пізніше безуспішно домагався від царського уряду дозволу організувати на Новій Гвінеї «вільну російську колонію». Він від імені десятка тисяч людей звернувся до британського уряду. І сталося диво – Британія відмінила колонізацію Нової Гвінеї. Через десять років повернувся до Європи, читав лекції в Лондоні, Берліні, Парижі. Приїхав на батьківщину, досліджував фауну Чорного моря та південного узбережжя Криму.
Миклуха-Маклай мав власну думку й умів її відстоювати: виступав на захист рідної мови. Звертався до Бісмарка, російського царя і у листопаді 1882 р. Миклухо-Маклай зустрічався в Гатчині з Олександром III.
1883 р. він отримав дозвіл царя на одруження; повернувся до Сіднею, одружився з Маргарет-Еммою Робертсон - дочкою прем`єр-міністра Нового Південного Велсу.
Три роки прожив дослідник серед папуасів, вивчив їхній побут і діалекти. 1885 р. виступив на захист проти німецької анексії північно-східної Нової Гвінеї. Сорокарічним повернув із дружиною та двома синами додому. Поїхав до столиці, щоб приготувати до друку свої праці. Двічі він приїздив до Малина в маєток матері, де вивчав побут і традиції поліщуків, цікавився походженням древлян, їх історією. У цей час петербурзьку квартиру Миклухо-Маклая відвідував Яворницький і немало експонатів виканючив. У Дмитра Яворницького був талант циганити, сяде й заявляє: «Як цей панцир черепахи прикрасить наш музей! Не піду звідси – поки не дасте!». І таки сидів.
Сьогодні 12 онуків, правнуків, праправнуків Миколи Миклухо-Маклая живуть в Австралії та вважають себе українцями, очолюють Товариство українців Австралії. Старійшина цього роду - диктор австралійського державного телебачення Роберт Миклухо-Маклай, ще за радянських часів (1980 і 1988 рр.) був у Києві, він таємно вночі на таксі за долари промчав до Малина, щоб сфотографувати будинок, де народився його дід-українець.
Hanna Cherkasska.
ЗМІНОТВОРЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ХХ СТОЛІТТЯ. Лесь Курбас
25 лютого 1887 року в Самборі на Львівщині народився Лесь (Олександр-Зенон) Курбас – український режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач.
Творчий злет визначного майстра сцени трагічно був обірваний тоталітарним режимом у карельському Сандармосі 3 листопада 1937 року (вплив його на український театр назвали шкідливим, а п’єси – сповненими «політичних помилок»).
Курбас надихався ідеями західних митців і теоретиків та плекав нові погляди на театральне мистецтво. Він творив власну модель синтетичного театру, де суттєво змінював оригінали п’єс, уникав реалістичності й побутовості, а також особливу роль відводив світлу, музиці й декораціям.
Лесь Курбас заснував 4 театри: «Тернопільські театральні вечори», «Молодий театр», Київдрамте (Київський драматичний театр) і мистецьке об’єднання «Березіль». А ще був співзасновником Державної української музичної драми та опікувався театром політичних в’язнів на Соловках.
Іван Світличний присвоїв режисерові титул «гетьмана української Мельпомени» ‒ шістдесятники знали ціну Курбасові й Розстріляному Відродженню…
ГЕТЬМАН МЕЛЬПОМЕНИ
(уривок із поеми)
Маестро ‒ прекрасний. Профіль орла ‒ як у Мікельанджело.
Зіходить святе натхнення. Він творить. Він сам не свій.
І помах руки всевладний, і вітер басує вражено,
Органно. Звучить симфонія розбурханих ним стихій.
Космічний оркестр ‒ могутній! ‒ у гетьмана Мельпомени.
Життя ‒ то вогниста музика, а творчість ‒ божиста гра,
І раптом на вищій ноті ‒ стріпнулась брова: по мене?
Ах, як не до речі!.. Власне, завжди готовий, пора?
Не захотів паяцом при королеві голому?
Дуло чорніє в душу, клацнув, мов крук, курок...
От вона ‒ роль коронна. Вище, Маестро, голову!
...Курбас ступає твердо у вічність останній крок.
© Іван Світличний
Художниця Надія Харт
Немає коментарів:
Дописати коментар