https://docs.google.com/presentation/d/1ir1aG0g-eNqNSH4R5k_9jgvZHR6yjZHt/edit?usp=share_link&ouid=118186094769190000270&rtpof=true&sd=true Презентація до роботи МАН
Міністерство освіти і науки України
Управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації
Чернігівське територіальне відділення МАН України
Відділення філології
Секція: українська література
Особливості давньоукраїнських казок
письменника з Чернігівщини Івана Просяника
(збірка «Золота грамота»)
Роботу виконала:
Деркач Юлія
Учениця 10 класу
Покровської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Менського р-ну, Чернігівської обл.
Науковий керівник:
Скоробагатько Любов Володимирівна
Учитель української мови та літератури
Чернігів 2019
Зміст
Вступ………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Іван Герасимович Просяник – співець рідного краю………………..5
1.1.Знахар, письменник, маляр…………………………………………………..5
1.2. Жанр казки у творчості письменника-земляка…………………………….7
Розділ 2. Особливості давньоукраїнських казок Івана Просяника……………10
2.1. Історія українського народу в «Казках богатирських»…………………..10
2.2. Давньоукраїнські казки Івана Просяника – скарбниця народної мудрості …………………………………………………………………………..15
2.3. Римовані речення як особлива ознака давньоукраїнських казок
письменника………………………………………………………………………21
Висновки ………………………………………………………………………….24
Список використаних джерел……………………………………………………26
Додатки ……………………………………………………………………………..
Вступ
Література рідного краю – частина української культури, прояв особливостей культури народу певної території України. Вона відображає насамперед духовний світ людей окремого регіону, їх душу, образно розповідає про їхнє історичне минуле, порушує важливі морально-етичні і загальнолюдські проблеми, спонукає мріяти, пізнавати великий, складний і прекрасний світ і знаходити своє місце в ньому.
Чернігівщина багата на таланти. Саме цей край дав світові Олександра Довженка, Павла Тичину, Станіслава Реп’яха, Валентину Мастерову та ін.
На сьогодні існують дослідження творчості багатьох письменників рідного краю. Однак існують і такі автори, творчість яких заслуговує на особливу увагу, оскільки їхня творчість і діяльність дасть змогу глибше пізнати історію України, її традиції, її неперевершений фольклор, її багатовікову боротьбу за свою незалежність. Новизна моєї роботи полягає в тому, що я хочу висвітлити ту сторону літератури рідного краю, яка була мало досліджена до цього часу.
Актуальність дослідження зумовлюється тим, що література рідного краю повинна бути піднесена на належний рівень. Цим самим ми зможемо популяризувати творчість письменників рідного краю, глибше осягнути цінність їхньої праці і, можливо, відкрити для загалу цікавий і потрібний матеріал.
Метою моєї роботи є дослідження особливостей творчості письменника з Чернігівщини Івана Герасимовича Просяника, представлення його як неординарної особистості, яка відіграє значну роль у продовженні славних літературних традицій рідного краю, а також поширенні і пропагуванні творів талановитого літератора Сіверського краю.
Завдання роботи зумовлюється аналізом творів Івана Просяника, зокрема давньоукраїнських казок, які можуть бути цікавими для дітей і дорослих.
Об’єктом дослідження є давньоукраїнські казки письменника рідного краю.
Предмет дослідження: збірка давньоукраїнських казок «Золота грамота» Івана Просяника.
Практичне значення: робота буде корисною всім, хто цікавиться літературою рідного краю, зокрема казками; матеріали дослідження можуть бути використані на уроках української літератури та історії, позакласного читання, на позакласних заходах.
Розділ 1
Іван Просяник – співець рідного краю
1.1.Знахар, письменник, маляр.
Чернігівщина є близькою і рідною серцю Івана Просяника. З дитячих літ він вбирав голубизну прозорого неба, шелест гаїв, розливи пшеничних ланів, благородну втому натхненної праці, і через усе життя несе нерозтрачену любов до рідної землі, до її працьовитих людей. Припавши спраглими вустами до джерельної води з рідних криниць, набирається снаги й сили, щоб віддати свій талант розквітлій і примноженій землі-неньці. Іван Просяник пише про те, що добре знає, що переживає. І сьогодні в нього є чому повчитися – громадянській мужності, і високому таланту, і чесності в ставленні до свого доробку, і неймовірній працелюбності. Перу нашого земляка належать оповідання, романи та ціла низка творів для дітей.
У мальовничому селі Курінь 24 вересня 1947 року народився Іван Герасимович Просяник. Його прадід був чумацьким візником і помер у віці 109 років. Любляча родина зберігає його речі: люльку для паління, обручку у вигляді лебедя, пташине перо, чорнильницю, шаблю, яку часто брали односельці для проведення весільних обрядів. Збереглися приємні спогади про діда Самійла, який став жертвою сталінських репресій у 30-х роках. Батько Герасим Дмитрович працював на залізниці. Він був цікавим розповідачем, знав безліч байок, приказок, прислів’їв. Батько залишив своєму синові величезні скарби: Біблію, «Кобзар» Тараса Шевченка, бандуру. Герасим Дмитрович говорив сину, що природа – це величезний Божий храм. І людина, і рослина, і пташина – рівноцінні його частини. Мати Анастасія Самійлівна виховувала сина добрим, чуйним. Дуже гарно вишивала руїнники – незрівнянні мамині обереги. Яскравість і дивовижність візерунків на рушниках широко відобразились пізніше у його картинах. Письменник із дитячих літ захоплюється скарбами народної мудрості. Материна пісня і любов були її могутнім джерелом, що вливалося життєдайним струмком у душу хлопця та піднімало його до висот поетичної творчості.
У 1954 році Іван Герасимович пішов до 1 класу Гриненівської початкової школи, далі навчався у Курінській восьмирічці. Після закінчення школи працював пастухом, мірошником. Навчався у Люботинському залізничному училищі, а потім працював на Кременчуцькій станції сигналізації та зв’язку. Від світання до пізнього вечора працював, а потім допізна засиджувався над книжками. Переконавшись, що цікавість до художнього слова переросла в любов, Іван Просяник вирішив вступити до Ніжинського педагогічного інституту ім. М. Гоголя на філологічний факультет українського відділення. Навчаючись в інституті, брав активну участь у літературних вечорах, на яких читав власні твори, відвідував літературну студію, друкував свої оповідання в обласній та районній газетах. Після закінчення вузу вчителював, працював у редакціях обласної та районної газет. З оповіданнями виступав у часописах «Дніпро», «Ранок», тижневику «Україна». У 1986 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла перша книга Івана Герасимовича «Коса на камінь». Журналіст із Чернігівщини Іван Просяник – автор нарисів та оповідань, які друкувалися в періодиці і колективних збірниках. У 1990 році у видавництві «Молодь» з’являється другий твір «Чорна паморозь». Книга об’єднує дві повісті «Чорна паморозь» і «Покута». Роман «Свічка на шаленому вітрі» надрукований у часописі «Дзвін» журналі Спілки письменників України у 1999 році. У 2000 році виходить друком роман-есе «Зело таємниче».
Талановиті люди завжди талановиті в усьому. Іван Герасимович Просяник не тільки пише повісті, романи, оповідання, а й намагається знайти себе в живописі, поезії, збиранні лікарських рослин. Постійно друкується в дитячому журналі «Барвінок», створюючи чудові казки, легенди, рубрики «Барвінкова аптека», «Фантастичний зоопарк». За цикл казок «Київська Русь» одержав першу премію журналу «Барвінок». Одним з творчих талантів Івана Просяника є живопис. Картини, засновані на народних традиціях, заворожують своєю неповторністю, гармонійністю, простотою, зрозумілістю. Деякі картини куплені Чернігівським музеєм.
Про дивовижні властивості рослин написано дуже багато, однак невичерпна криниця народних знань ще і ще дивує глибинними джерелами. Іван Герасимович знає багато лікарських рослин, збирає їх. Книжка «Дивосил» -- це спроба донести до людей диво-скарб травознавства і народного цілительства, який успадкував від батька. Та не лише древня рецептура придеснянських і присеймівських трав лягає в основу творів. Історії, прадавні легенди, дзвінко мовлене слово і викристалізувались у книгу казок «Русь незборима». А ще постала з мандрів рідним краєм книга «Скарб неоціненний» -- легенди про трави, розповіді про їх цілющі властивості, адресовані молодим читачам. І врешті на цьому ж грунті, як катехізис доброти, «Магія Дикогта», а вже кличе до друкарської машинки нова ґрунтовна праця – «Арсенал чоловічої сили», книга, що припаде до душі не лише чоловіцтву, а й жіноцтву. Паралельно розпочата робота над романом-притчею «Мінотавр». І вже написаний сатиричний роман «Страшна помилка президента». У грудні 2001 року Іван Герасимович Просяник став членом Спілки письменників України.
Добру душу має ця людина, гарною є його творча борозна на українській літературній ниві. Як орач, як добрий хлібороб, він безмірно любить свою рідну землю й засіває її щирим словом. Нехай же ніколи не пересихають джерела, з яких письменник черпає, як цілющу воду, свою наснагу. І хочеться, щоб і через тисячу літ на широкому полі запримітили нащадки його слід.
1.2. Жанр казки у творчості письменника-земляка.
Казка супроводжує нас все життя , від найніжнішого віку, коли ми вимагаємо від батьків чи когось іншого, хто читає чи розповідає нам казку, повторювати її безліч разів, пильно слідкуючи, щоб не дай Бог, той щось в ній не змінив. Так формується і розвивається в дитини пам’ять, а значить закріплюються в ній якісь знання, якісь основи світогляду, іншими словами, формується син чи дочка своїх батьків, свого народу. Саме тому всі, хто згадує про своє раннє дитинство і тих, хто справив найбільший вплив на формування їх характеру, їх світогляду, називають рідну неньку, бабусю або няньку. Із зростанням дитини це коло поповнюється тими, хто знайомить дитину з більш серйозними, вірніше, більш складними знаннями, почерпнутими з книг. Як приклад, можемо послатись на авторитетне свідчення Д.Яворницького, на якого незабутнє враження, пронесене через все життя, справило читання батьком йому, ще тендітній дитині, знаменитої повісті геніального Гоголя «Тарас Бульба». Отже казка – це наш перший учитель святих понять Доброти, Справедливості, Любові до своєї Батьківщини.
І якщо дитина наївно вірить в те, що звірі розмовляють, діють так, як люди, то дорослі, які теж полюбляють слухати або читати казки, бачать в них щось інше, бачать алегорію на людське суспільство з усіма його складностями і взаємозв’язками. Саме тому казка часто ставала єдино можливим засобом, щоб виразити своє незадоволення тими чи іншими порядками, тими чи іншими представниками чи носіями тих порядків.
Говорячи про казку, ми повинні сказати, що це один з найдавніших і найпоширеніших жанрів усної народної творчості, а з виникненням писемності - і літератури. Стосується це всіх народів світу, незалежно від ступеня їх суспільного розвитку. Є казки фантастично-героїчні, пригодницькі, історичні, соціально-побутові, про тварин. В героїко-фантастичних казках ми бачимо образи богатирів – Котигорошка, Вернидуба, Кирила Кожум’яки та інших. Широковідомі збірки українських казок І.Манчжури, Я.Рудченка, А.Димінського та інших авторів. А нещодавно на книжкових полицях магазинів та в деяких наших бібліотеках з’явилась нова книжка добре відомого всім нам письменника-земляка Івана Гарасимовича Просяника під назвою „Давньоукраїнські казки. Золота грамота”. Іван Гарасимович – людина талановита. Він є членом двох творчих спілок України – Національної спілки письменників та Національної спілки майстрів народного мистецтва, то ж і не дивно, що ряд його книжок ним же і проілюстровано. Хоча в даному випадку прекрасні ілюстрації до цих казок створив відомий харківський художник Олександр Вакуленко.
На обкладинці ошатно оформленої книжки, на тлі різьбленої з дерева тарелі (а різьбленням по дереву так славляться Карпати) бачимо стилізоване зображення сварги, більш відоме сучасному читачеві під іменем свастики, священного символу вогню у всіх індоєвропейських, тобто арійських народів, в тому числі й українського. Якщо хто сумнів має, хай до київського собору святої Софії завітає і підніме вгору очі – там по барабану головного куполу собору побачить численні мозаїчні зображення свастики, що оперізують той барабан, древнього символу, опоганеного Гітлером. А собор же споруджено в ХI столітті!
Історично склалося так, що казка, яка пишним цвітом розцвіла в часи Київської Русі, була в значній мірі заслонена фольклором козацької доби, залишивши все-таки відкритим віконце в світ праукраїнської героїки. Віконце це автор знайшов і побачив серед населення Карпат, де в якійсь мірі збереглися рештки , своєрідні осколки мови і фольклору княжої доби. На збирання і пошук тих осколків автор потратив більше десяти років і на їх основі реставрував старовинні сюжети, тобто зробив те, що робить археолог чи палеонтолог, відновлюючи за кількома черепками чи кістками якусь посудину чи вигляд доісторичної тварини.
Назву нова книжка І.Г.Просяника одержала за назвою одної з її кращих казок „Золота грамота”. Всього автор створив і оприлюднив в цій книзі тридцять казок, розділивши їх за сюжетами на три тематичні розділи - богатирські казки, казки житейські і казки веселі. Невдячною справою є переказування змісту тієї чи іншої казки, тим більше що кожний читач має свої смаки і уподобання.
Як зазначає сам автор: «Ця книга має потрійний смисл. Дітлахи її читають, як захоплюючу казку. Підлітки – як пригодницькі оповіді. Дорослі бачать тут високоморальні притчі. Тому вона слугуватиме на всьому Вашому життєвому шляху дороговказом Доброти, Справедливості та безмежної Любові до Вітчизни».
Розділ 2
Особливості давньоукраїнських казок Івана Просяника
2.1. Історія українського народу в «Казках богатирських».
Для з’ясування особливостей давньоукраїнських казок необхідно опрацювати зміст творів, що входять до збірки «Золота гарамота». Дослідження вирішено було проводити у кількох напрямах: історія українського народу в казках; прислів’я, приказки та фразеологізми у казках; римовані речення як особлива ознака казок Івана Просяника.
Особливо цікавою виявилась тема історії українського народу , яку автор показує у досить незвичайній формі. Здавалось би, зовсім не відома досі казка, читається дуже легко і невимушено, має захоплюючий сюжет. Але закінчується давно відомою, можна сказати прописною істиною.
Візьмемо для прикладу казку, що відкриває збірку. Казка називається «Дорожче золота». Автор розповідає про далекі часи: «Це було так давно – коли сіль цінилася дорожче золота» [ с. 5]. Мимоволі ми згадуємо ті далекі історичні часи, коли чумаки їздили у Крим по сіль, коли чумакування було не просто заняттям, а своєрідною професією, яку у наш час назвали б героїчною. У казці ж іде мова про те, як нагрянула на нашу землю страшна орда з-за дикого поля. «Оглянув з високої могили поганий Обрин степи й ліси підкорені й не захотів ні срібла, ні золота, ні кун пухнастих, а захотів у данину сіль брати» [с.5]. А оскільки солі на цій землі не було, і була вона солона від сліз, то Обрин наказав платити данину слізьми. «Затужив увесь край, полилися сльози ручаями солоними»[ с.5]. Почали щовесни данину солону звозити до самого синього моря. І ось дійшла черга до сіверського племені. Княгиня мала трьох синів. Відправила вона в дорогу найстаршого сина. Повернувся він від кагана з нагайкою з мідного дроту утроє плетеною.
Наступної весни пішов середульший син. Цей повернувся із срібною нагайкою ушестеро плетеною. На що натякає автор, коли говорить про нагайки. Старший і середульший князенки стали зрадниками свого народу. Саме їхні нагайки вибивали з людей сльози.
На третю весну пішов найменший син з даниною, з трьома мірками сліз. Довгою була його дорога і небезпечною. Порятував він у дорозі Вужа, Орла, Лева. Але втратив усі мішки зі сльозами, рятуючи стражденних. Сів та й заплакав. І ось тут і з’явились його друзі, які виявились не простими звірами: Лев – князь Землі, Орел – князь неба, Вуж – князь всього Підземного Світу. Кожен із них подарував князенку по батогу. Батіг Вужа давав можливість знаходити криницю з соляною ропою. Батіг Орла допомагав знаходити місце окаменілою сіллю. А завдяки чарівному батіжку Лева розливались солоні озера.
Прийшов князенко до Обрина. А його вже чекають не дочекаються. Хлопець з допомогою батогів забезпечив Обрина сіллю. А той захотів мати сам ті батоги і пообіцяв віддати за них князенку половину всього свого багатства. Але князенко відмовився від багатства, а попрохав відпустити на волю Вужиху з Вужатами, Орлиху з Орлятами та Левицю згорьовану, як і пообіцяв своїм друзям. «Воля дорожча всіх скарбів незліченних, -- відказує князенко.–А збери круг себе все своє військо: не три жди – сто разів хочу за ласку дякувати!»[с.10]
Зібрав Обрин усіх. А князенко знай хльоскає батогами. А військо все більше шаленіє, вимагаючи ще й ще солі. Хльоснув раз – «так враз військо й стало по коліна в солоній воді»[с.9 ]. Хльоснув удруге – « так вода солонюща й завирувала по пояс» [с.9]. «Князенко тоді як хльосконе зі всього маху тричі – так і попливли по воді вируючій шапки кудлаті»[с.10].
І ось зовсім несподіване завершення казки: « І написав згодом літописець сивий: « Погибоша обри через жадібність свою премногу!» ось так трактує автор відомий вислів «Погибоша аки обри».
З давніх літописів ми дізнаємося, що авари (давньорус. обри ) – кочові, переважно тюркомовні племена, що з’явилися в Європі в 5-6 ст. н.е., прийшли з Центральної Азії. У середині 6 ст. вдерлись у степи Північного Причорномор’я, Подунав’я, і на Балкани. Імператор Візантії Юстініан І (527-565) закликав аварів на північні землі імперії з метою стримування слов’янського натиску на дунайський рубіж Візантії. У Паннонії (історична область, переважно на території західної Угорщини) виник Аварський каганат на чолі з каганом (ханом) Баяном. Авари були кочовиками, продукти землеробства отримували у вигляді данини від слов’ян давніх, франків та інших осілих народів. З середини 7 століття почав розпад Аварського каганату, аварів витіснили з Причорномор’я. остаточно вони були розбиті і знищені Карлом Великим наприкінці 8 століття. «Повість временних літ» зберегла давній народний переказ про панування аварів над східно-слов’янським племінним союзом дулібів. Бог винищив їх, пише «Повість временних літ», за гординю, що відобразилася у вислові «погибоша аки обре».
Таким чином, у казці «Дорожче золота», розказаній Іваном Герасимовичем, переплелись історія, переказ і казка. І зрозуміло, що кожен, хто її прочитає, захоче дізнатись про обрів, щоб порівняти історію і казку, знайти істину.
З дитячих літ ми знаємо легенду про заснування нашої столиці, славного міста Києва. Казкар Іван Просяник розповідає свою історію.
«Мала вдова три сини та доньку Лебідоньку» [с.19]. Всі діти розбрелись по світу, а вдома лишився лише сімнадцятилітній син, який за весь час і з печі ще не злазив. Аж ось прийшли гінці від князя, забрали Кия, «бо вже орда на Русь суне» [с.19]. Взяв він хлібину, сіль та й пішов за гінцями. «Мучились вони з ним, мучились, та й зоставили посеред шляху… невелика потеря»[с.19].
Зустрів він бабусю, яка поділилась з ним силою, бо Кий пригостив її своїм хлібом. Розповіла бабуся, що його сила знаходиться під межовим каменем. Набрався Кий сили від водиці, та й переміг хана Бухана. Поспішив до князя, а князь, боячись, що кий захопить владу, наказав насипати вал навкруги землі Руської, «щоб ні ворон не перекрячив, ні свист не перелинув. А не насиплеш: ось мій меч твоїм братам голови з плеч, а сестриці – ярмо грецьке»[с.22].
Цікаво у цьому тексті автор обігрує приказку «перекувати мечі на орала». «Ось велети дубів столітніх з корінням насмикали, бучний вогонь розвели, аж на край землі видно. Мечі туди свої повкидали і такий за сім днів плужище скували – аж орел на чепіги сів»[с.22]. З допомогою цього плуга насипали вал, «до самого Чорного моря борознище проорали, Руську землю від Степу Дикого відгородили» [с.22 ].
Розгнівався князь, що якийсь хлопець зробив так багато для землі Руської, злякався, що його може змістити з князівського престолу. Загадав ще одне завдання: «…А насип пріч Славути гору високую, широкую. Хочу на ній стольний град збудувати: на всі-усюди виден, на всі світи чутен. Якщо не насиплеш – голова тобі з пліч!»[с.23]. Знову витязі допомогли Кию: насипали шоломами велику гору на березі Славути. «Цілу ніч гори росли. Мало хмар не зачепили»[с. 23].
«Як почув про те князь, давай тихцем тікати, палати свої лишати. Бо ще голова з тих гір покотиться» [с.23].
«А Кий з братами та з сестрицею Лебедицею на ті гори зійшли, весело навдокіл глянули:
-- А що, браття, -- каже молодець. – Для граду стольного ця висота насипалася – тут йому й бути!
Та й заклав град сильний, на всі віки славний, що Києвом й понині називається-величається» [с.23].
Нам добре відома легенда про те, що Кий з братами Щеком та Хоривом та з сестрою Либіддю збудували місто і назвали його на честь старшого брата Києвом. Але розповідь казкаря сприймається як щось таємниче, близьке, рідне і зрозуміле. Бо написана розповідь у вигляді казки, яка сприймається і дитиною, і дорослою людиною як правда.
Відома всім оповідь про облогу Києва печенігами, що знайшла свій відгук і в Олександра Олеся в творі «Печенізька облога Києва», в Івана Просяника звучить найоптимістичніше і найправдивіше. Окрім самої історії про хлопця з вуздечкою, автор ще й натякає читачеві, що він поклоняється язичницьким богам. Знаючи Івана Герасимовича, ми в цьому і самі переконуємося. Він не зневажає християнську віру, але сам є переконаним язичником.
Отож, казка «Хлопець з вуздечкою» починається так: «Князював колись в Києві славнім князь-християнин. Золотоглаву церкву, щоб видна зі всіх боків, на пагорбі возвів. Та почали старійшини родів древніх на нього роптати: « Чужому Богові поклоняється князь! З віри прадідівської насміхається,мовляв, дереву німому молимось, а сам понавішував дощок мальованих, липових і ще нижче гнеться, ніж ми перед перунами своїми! Не місце йому у вертограді земнім!» -- і вказали на воєводу Лютича із землі Новгородської.
--Ти жертвував червоного півня на Різдво Даждь-Богове! Ти повинен князю-відступнику шлях у Вирій підземний показати!»[с.40]
«Місця на місці, каменя на камені не лишилося від хоромин. Ото лишень, що дитя в сповитку. Підхопила ключниця вірна маля та тихцем аж на край Дикого поля подалася»[с.40].
Виріс хлопчина, захотілося йому «на Київ-град хоч одним оком зирнути». Кликнув він вірного коня, та й подався до Києва. Саме в той час військо печенізьке оточило місто Київ, а «дружина київська вже з тиждень як в греки по данину пішла, а в малій же – лиш отроки». Ось і закликав князь, що хто прикличе дружину на підмогу, « той правобіч від мене сяде!»
Визвався тоді хлопчина-князенко. Воєвода Лютич недовірливо глянув на нього, але перстень свій дав.
«Ось князенко дочекався, поки стемніє, взяв вуздечку в руки й попрошкував до вогнища». Сторожі, яка його помітила, пояснив, що шукає лоша. Переплив через Славуту на очеретянім плотику, скочив на коня, догнав дружину, розповів про печенігів, обмінялись із сотником перстенцями, і того ж дня був у Києві. Хлопець показав не лише свою кмітливість, а й мудрість, коли довелось бтись із печенізькими богатирями. «Б’ють не булавою – головою!»Він сипонув богатирям межи очі піску і вони почали бити один одного. А решта печенігів, побачивши, що підліток справився з двома велетнями-богатирями, злякались. «…якщо в них хлопчики такі мудрі, то що ж тоді про дорослих мужів говорити ?»[с.43]
Ще раз обдурив хлопчина печенігів, коли обмінювались дарами. Хан Сулавей не встиг навіть отямитись, як опинився у полоні, отямився лише посеред київського майдану. Глянув він через мури, «Тікає його військо від граду Київського, бо з-за Дніпра: шоломи на сонці сяють, срібні сурми грають – дружина бойова вертається. Сулавей ноги в руки та навтьоки» [с.45].
А кияни кинулись до свого рятівника, «обрядили його в корзно дороге так й ахнули:
-- Світочку! Так це ж наш князенко!» [с.45]
Таким чином, підбираючи сюжети для своїх казок, автор робить все для того, щоб було цікаво і зрозуміло, щоб хотілось ще більше дізнатись з інших джерел про ту чи іншу історію.
Дійсно, казки настільки захоплюють, що виникає потреба перечитувати знову. Кожне нове прочитання відкриває щось нове, на що раніше з якоїсь причини не звернули увагу.
Розділ книги «Казки богатирські» містить одинадцять казок, три з яких ми детально проаналізували з точки зору зв’язку з історією. Інші казки цього циклу також заслуговують на особливу увагу, адже це – наша історія, без знання якої ми не маємо права називатись українцями.
2.2. Давньоукраїнські казки Івана Просяника – скарбниця народної мудрості.
Прислів’я та приказки, прикмети і повір’я -- неоціненна скарбниця народної мудрості. Як витвір народного генія, вони супроводжують людство від сивої давнини і до наших днів.
З якої ж епохи беруть свій початок ці різновиди народної мудрості. Найдавніші прислів’я, приказки, влучні вислови та визначення прикмет пов’язані з усвідомленням людиною свого місця в природі й особливостями трудової діяльності. Нагромаджуваний досвід передавався з покоління в покоління. Багато явищ природи були для людини таємничими, нез’ясованими, часто ворожими, -- звідси виникла віра в можливість умилостивити сили природи, аби вони не чинили людям зла. На цій підставі виникли замовляння, заклинання, повір’я, деякі з них поступово втрачали своє конкретне призначення, але залишилися в мовленні як образні вислови, дотепні порівняння.
У процесі розвитку мови деякі прислів’я виходили з ужитку, інші змінювали значення, на місці старих виникали нові, відтворюючи життя пізніших поколінь. Джерела, що живили ці малі жанрові форми, невпинно розширювалися, поступово збагачувалися афористичними аналогами казок, притч, анекдотів, бувальщин, оповідань, легенд, загадок, пісень тощо. Живильними джерелами стали також писемні художні твори та філософські трактати, де істини часто викладались у формі афоризмів. Але найчастіше прислів’я, приказки зароджувалися в усному спілкуванні , внаслідок спостережень за явищами природи та в процесі трудової діяльності людини.
Прислів’я та приказки є джерелом для творчості письменників і поетів, їх знання і розуміння є ознакою мудрості і розуму будь-якої людини. Використовує ці шедеври народної мудрості у своїх казках і вельмишановний Іван Герасимович Просяник. Його твори, у прямому розумінні, пересипані цими коштовними перлами.
Досліджуючи прислів’я та приказки, які автор використовує у своїх казках, ми прийшли до такої думки, що їх можна умовно розділити на три групи.
1 група – прислів’я та приказки, які показують різні сторони життя людей, ставлення один до одного, почуття, недоліки людей.
2 група – прислів’я та приказки про рідний край, його значення та місце в житті кожної людини.
3 група – прислів’я та приказки, які підносять і розкривають цінність і значущість батьків та родини у житті кожної людини.
Як виявилось, прислів’їв та приказок, які ми віднесли до першої групи, у казках найбільше. Очевидно тому, що автор розкриває у своїх казках різні якості людини, як позитивні, так і негативні. Прислів’я та приказки найбільш вдало можуть охарактеризувати зовнішність, вдачу, звички, характер людини. Наведемо приклади вживання прислів’їв та приказок відповідно до тематики.
Розум, мудрість – дурість
«Дуж муж не булавою, а головою» [ с. 47]
«Мал, а розумом удал»[ с. 48]
«Нема дурних – оженились!» [ с. 197]
«А мудрість по ділі значиться!»[с. 206]
«Усим молодець – лиш під шапкою вітерець»[с.213]
«Всі ми в Бога дурні!» [ с.190]
«З дурним не нап’єшся – лиш горя наберешся»[с. 158]
«Краще на твердих ногах бути, аніж на хисткій голові »[с. 201]
Добро – зло
«В окаянних руках цілюща вода мертвою стає, а щира сльоза й каменину мертву оживляє»[с. 177]
«Чужі руки посадять, чужі й скинуть!»[с. 41]
«Хто чужої крові хоче, той своїй захлинеться»[с. 27]
« Та добро – не лихо! Те тихо!А ти без розбору, мов у свою комору!»[с.208]
Рівність – нерівність
«Не рівня лебідка до півня»[с. 34]
«Той жупан, та не той пан»[с. 132]
«Та свита – та не той Микита»[с. 132]
«Не в ті, Миню, постоли взувся!» [с. 215]
«Не в те корито ткнувся!»[с. 215]
«Чухайся віл з волом, а кінь з конем»[с. 215]
«Смаку не нашого, горла не вашого»[с. 74]
Дотримання слова, обіцянки
«Твердий намір дорожчий золота, цінніший золота!»[с. 103]
«Язик, наче бритву, мав!» [с. 166]
«Бо ще й за мій язик тут піднімуть зик» [166]
«Але ж дали зарік за рік: не волен розірвати ні звір, ні чоловік»[с. 196]
«Якщо ти до мене з щирою казкою, то і я до тебе з ласкою!»[с. 209]
«Договір тим і хорош, що нерозмінний, мов грош»[с.222]
«Хіба ж хочеш – мусищ!» [с.202]
Бідність – багатство
«Часом з квасом, часом з водою, а найбільше з бідою велося їм»[с.170]
«Сміявся колись пузир з постола, та й луснув»[с. 207]
Молодість – старість
«Це при юності час на однім місці, мов гопки, танцює, а при старості він стрілою летить»[с. 209]
«І ні зносу йому, ні старості, бо ж праведне діло роки множить»[с. 221]
Минуле – майбутнє
«Було це за царя Гороха, як чудували скоморохи. На головах ходили, губою воду носили. Тини ковбасами плели – так і жили»[с. 208]
Дружба
«Не в службу, а в дружбу»[с. 23]
«Де не будемо – на допомогу прибудемо» [с.49]
Ставлення до негативних звичок та явищ
«Задарма хліб давати, як він не годен і мухи одігнати»[с.101]
«Найстрашніше оте зілля хмільне. П’яниця, ніби живий мрець, по світі ходить»[с.24]
«Краще вже мед чесний, ніж заморського трунку дух лихий. Хто до нього пристраститься, той навіки глузду лишиться!» [с.218]
Ми назвали лише деякі вислови, які можемо вважати прислів’ями та приказками. Як бачимо, ці вислови яскраво характеризують вчинки, характер, вдачу людини. Автор вміло підбирає слова для того, щоб якнайточніше охарактеризувати явище чи людину.
Іван Герасимович – людина, яка дуже любить і шанує рідний край. Саме тому в уста свої героїв казок він вкладає слова, які на дуже високий рівень підносять силу, розум, звитягу русичів. Також любов до рідного краю, як невід’ємна частина єства людини, є темою прислів’їв та приказок.
«На русичів не йди – не минеш біди!»[с. 37]
«І себе показати, й за Руську Землю постояти!»[с. 73]
«А де ви бачили русича лякливого, сіверянина полохливого, в бою лінивого?»[с. 81]
«Рідна земля силу множить синам своїм!»[с.43]
«Да там людині Отчизна, де ліпше» [с. 92]
«Маленький камінчик з рідного краю на чужині за тебе стане горою. Навіть соломина проти ворога -- стрілою»[с. 140]
«Це моя матінка бранкою була з того краю, де ясні зорі, де тихі води»[с. 144]
«Та хоч яка солодка халва в чужому краї, в своєму – черствий окраєць солодш»[с.168]
«Руда вода з рідного краю жаданіша медів ясних, кумисів хмільних»[с.189]
«Хто за Батьківщину готовий померти – варт найбільшої похвали!»[с. 190]
Автор – патріот своєї Батьківщини, він щиро любить її і підносить боротьбу за неї на найвищий ступінь гідності і благородства людей. Без щирої любові до батьківщини ми не гідні звання людини.
Прислів’я та приказки, що стосуються родинних зв’язків також мають місце у казках Івана Герасимовича. Шанування батьків, дотримання норм моралі по відношенню до них, почуття вдячності людям, які тебе народили – це все те, що споконвіків було характерне для українців. Саме порушення цих норм, непокора чи зневага батьків суворо карались українцями. Зганьбити свій рід, знеславити чесне ім’я вважалось найбільшою ганьбою. «Яке коріння, таке й насіння», -- говорили в народі. Тому родинні стосунки в давнину були міцними і довготривалими. Наведемо приклади прислів’їв та приказок, що стосуються родини, родинних зв’язків, що використовує чи обігрує автор книги казок «Золота Грамота» Іван Просяник.
«Доччине серце татове лихо й з краю світу почує!»[с.99]
«Як в роду хто без душі – родові туга!»[с. 102]
«Бо ж прокляття над прокляттям – батькове!Найсильніше в світі воно!»[с. 161]
«… бо за матінку рідную нічого кращого в світі немає»[с. 139]
Приказки та прислів’я – це криниця мудрості і філософії нашого народу. Мабуть, це єдиний засіб найточнішого вираження думки, надання характеристики.
Окремо слід звернути увагу на фразеологічні звороти, які автор використовує в казках. Це як всім відомі сполуки, так і такі, що набувають переносного значення у конкретному тексті, тобто контекстуальні.
Автор вміло вплітає в канву казок фразеологічні звороти. Вони роблять текст настільки яскравим, образним, насиченим, що здається не книжку тримаєш в руках, а сундук із самоцвітами. І кожен наступний кращий, ніж попередній. Наведемо приклади фразеологізмів, що зустрічаються у казках.
«Дорожче золота»: «не встиг і оком кліпнути».
«Одинець та Чорнобог»: «на хліб насущний заробити», «ногами пряде», «хатка на курячих ніжках», «крихти не лишити», « кап-на-викап», «і крихти в роті не було», «сім років рісочки в роті не було», «ладен гори з місця зрушити».
«Кий-Булаван»: «недовго голову буйну носив», «забув як себе й звати», «де він на мою голову взявся», «ні ворон не перекряче, ні свист не перелине», «високо голівоньку не здіймай», «не в службу, а в дружбу».
«Золота грамота»: «ні слуху, ні духу», «берегти, мов зіницю ока», «мов з глузду з’їхавши».
«Хлопець з вуздечкою»: «місця на місці, каменя на камені не лишили», «і миша не прошмигне», «буйна голова полягла», «аж луна котиться», « що роса небесна», «ноги в руки».
«Змієборець»: «світ за очі тікати», « чертами й резами писана», «Чому бувати, тому не минувати», «сном-духом не чув», «мало за чуби не хапаються», «ні сварки, ні запарки», «похилив голівоньку».
«Побратими»: «щастя-долі шукати», «не до серця», «до чого в тебе руки стоять?», «тиждень лиш водичку пив», «з вогню, та в полум’я», «вірою й правдою служити», «кусай тепер лікті – не вкусиш», « рук прикласти», « ані за цапову душу», «пир на весь мир», « мед-вино кружляє», «не в закон слово княже», «голова з пліч покотиться», «голомозо об зем кланяються».
«Три бажання»: «аж цапки став», «сльозою гіркою він умився», «на воротях у червоних чоботях».
Кожна казка – це глибока криниця народної мудрості. Це розум і творчість народу, його мова, звичаї і традиції, звички і неписані закони. Мабуть, тому що наша мова характеризується наявністю великої кількості прислів’їв, приказок, фразеологізмі, слів з переносним значенням, вона не завжди всім зрозуміла. Саме тому казки Івана просянка сприймаються по-різному читачами різних поколінь.
2.3. Римовані речення як особлива ознака давньоукраїнських казок письменника.
Ще однією незвичайною особливістю характеризуються казки Івана Просяника. Це римовані речення. Саме тому казки читаються легко і невимушено. Взагалі мова казок образна, багата, містить багато напівзабутих слів, в тому числі віднайдених і відреставрованих, або розумно і обґрунтовано модернізованих автором.
Манера римування свідчить про те, що автор дуже добре обізнаний з особливостями написання дум і балад, до яких тяжіють його казки. Читаючи казки розумієш – шановний Іван Герасимович ще й поет! Адже кожне друге-третє речення вдало, доцільно і розумно заримовано. Наведемо приклади римованих речень з різних казок, що входять до збірки «Золота грамота».
«Одинець Та Чорнобог»
«Полишились не хожі, або геть в дорогу не гожі».
«Так-то-так, та я б сюди не вернув ніяк! Лихо там тебе чекає, білою бородою кості людські підмітає!»
«Я, дідусю, обмок, як вовк! Обкис, як лис! Обмерз, як пес…»
«…хто ліворуч завертає, того лихо чекає!»
«Нічого тепер на долю нарікати, треба те джерело шукати!»
«Кий-Булаван»
«Та він, ось лихо, невелика втіха. Сімнадцять літ має, на печі булаву стругає».
«Та який же з дитяти муж, ще й до того ж недуж! За сімнадцять літ ні разу з печі не зліз. Все булаву стругав, поки з неї кий став».
«Та Кий-булаван йому на спину руку як поклав – так той на коліна і впав».
«Сів на крутій могилі, озирнув краї милі: он Славута берег підмиває, пагорби чоласті заливає».
«Золота грамота»
«До Десниці під’їжджає. А там – мосту немає. Старий – вода змила, а новий лиш напівділа – тешуть. Але є брід – ходить весь рід ».
«Чи то скіф, чи якийсь інший гріх?»
«Аж тут уже володареві гінці йдуть, князенка від купців беруть: в палати розкішнії, на килими білосніжнії».
«Чи рік він в чужім краї блукав, чи два, а цілою лишилась його голова. І з ким він не баяв, кого не питав, але про тридцятиголовця ніхто не чував».
«Підголились, причепурились. Перший раз в житті у чоботи обрядились .
«Ось він на землю Руськую-святую поспішає, бо ж десять літ уже збігає. А славонька перед ним зозулькою летить-вістить: хто Золоту грамоту має, той будь-якого ворога перемагає».
«Гусляр»
«Коник йому відрада, гусельки яровчатії -- услада».
«Заходить молодець в палати тесовії, бере до рук гусельки новії. Не персти на струни золоті накладає – горлиць пускає. Затуркотіли вони та й сіли князеві біля серденька. Усміхнувся , старшу донечку гукає. Випливає лебідонькою вона, подає Гусляреві кришталеву чару вина».
«Аж бачить Дідище – довга бородище перед корчем шипшиновим стоїть, руками махає, по-воронячи гукає. Гусляр до нього. Так, мовляв, і так: чи є тут шляху який знак?»
«Давно я таких тут молодців не видав! Давно мене про шлях ніхто не питав! Підеш сюди – коневі не минути біди! Підеш на цей бік – то кінець й тобі! А підеш прямо: й коню, й тобі – яма! – і так зареготав, що в Гусляра аж чуб сторчма став .
«Отам, де камінная скеля, буде мені оселя!»
«Чи вечеряв, чи ні – невідомо мені. Поклав під голову свитину, а голову на каменину».
«Синівська любов»
«Викохав батько трьох синів-соколів. Поки ростив, турбувався -- постарів».
«Мої чорні, твої білі! Ану ж чиї будуть при ділі?»
«Аж ось навпроти лісоруб іде, віслюка веде. Добре запряжений, дрівцями навантажений».
«Іде молодець, неквапно ступає, сторожко назад позирає».
«А молодець собі йде та стиха посміхається. Коли це бачить ,караван в далеку дорогу споряджається».
«Швидко товар продався, швидко й новий узявся – хлопець за десятьох старався».
«… й лиш поклонився низенько, та й пішов тихенько».
«Найкраща в світі»
«Помираючи, дав він дружині перстень золотий, князем за вірну службу дарований. А синочку малолітньому хоч мідяний, та ще дорогоцінніший: хто його на пучці має, той ніколи рідну матір не забуває».
«Чи спав малий, чи ні – невідомо мені».
«В Києві-граді я бувала, але там навіть волосу не теряла. А це ж дитя, щось тут не до пуття!»
«Іде молодець, а край поля дівчина-ясочка пшениченьку поле, та така гожа, мов у росі рожа».
Можна ще багато приводити прикладів римованих речень. Але вже з наведених речень і уривків з казок ми можемо зробити висновок, що автор веде розповідь, ніби бандурист виконує думу під супровід бандури. Ці римовані речення створюють ефект речитативу, яким виконувались колись думи. Дійсно, манера написання казок близька, як ми вже зазначали, до манери написання і виконання дум.
Висновки
Збірка давньоукраїнських казок «Золота грамота» Івана Герасимовича Просяника є чудовим прикладом літератури рідного краю. Ми є нащадками тих русичів, які стояли на захисті кордонів Київської держави у далекі часи. Тому повинні знати і пам’ятати історію своєї землі, своєї великої і малої Батьківщини. Саме тому ми досліджуємо і відкриваємо для широкого загалу творчість письменника-земляка , який відтворив у своїх казках могутній епос русичів з найдавніших часів і аж до прийняття християнства.
Ми виділили найяскравіші особливості давньоукраїнських казок, що входять до збірки «Золота грамота». Проаналізувавши лише три казки, ми зробили висновок, що у творах збірки автор відкриває нам нові сторінки історії, або ж переповідає відоме з допомогою незвичайних, захоплюючих сюжетів.
Дослідження особливостей вживання прислів’їв, приказок та фразеологізмів дало нам змогу відкрити глибокий світ усної народної творчості, яка якнайповніше представлена у досліджуваних творах.
Ми виявили, що найхарактернішою особливістю давньоукраїнських казок, що входять до збірки «Золота грамота», є римовані речення. Обмежитись якоюсь конкретною казкою неможливо, тому що в усіх казках є заримовані речення
Кожна казка цього автора може бути предметом окремого дослідження як в історичному плані, так і в літературному та мовному.
Іван Просяник – незвичайна особистість. Він надзвичайно цікавий співрозмовник, начитаний, творчий. Як підсумок, хочеться поділитись словами Івана Герасимовича про сучасну ситуацію у країні: «Україна мала це пройти обов’язково! Ще мій батько казав, а він, між іншим, 1896 року народження, брав участь у Першій світовій війні, …, був «позначений»московським залізом: «Держава, у фундамент якої не вкладено навіть крапі крові, -- це держава, що побудована на піску». У країни мають бути свої герої, провідники, і саме ця війна покаже, хто герой, а хто антигерой. Зрозуміло, що Росія не піде далі, вона потовчеться біля наших кордонів; плацдарм у неї не розшириться, бо всі вже побачили, що то буде. Я справді вірю, що Україна – духовне осердя світу. І колись вона відновитьс
Список використаних джерел
Героїчний епос українського народу.Хрестоматія: Навч. посібник/ Упоряд. та приміт. О.М.Таланчук, Ф.С.Кислого; Передм.О.М.Таланчук. – К.:Либідь, 1993.—432 с.
Забіяка В.А.Фразеологічний словник. Лексичні завдання і головоломки. Посібник для початкової школи / В.А.Забіяка, І.М.Забіяка.—Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. – 72 с.
Література рідного краю – передплатникам «Білої хати»:представляємо творчість Івана Просяника // Біла хата. – 2010.-- №9. – С.3
Міщенко Г. Вогнепоклонник із Сіверщини Іван Просяник [Текст] / Г.Міщенко// Слово Просвіти. – 2016.—7-13 лип. (№ 27). – С.14-15.
Пархоменко Л. Золота грамота Івана Просяника / Людмила Пархоменко// Деснянська правда. – 2014. – 13 лют. (№ 6). – С.12.
Письменники Чернігівщини: довідник/ Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека ім.. В.Г Короленка, Чернігівська організація національної спілки письменників України. Чернігів, 2001. – 103 с.
Прислів’я. Прикмети та повір’я українського народу / Уклад. Н.Кусайкіна. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2006. – 112 с.
Просяник І.Г. Зійди, зійди, Сонечко: Оповідання./Просяник Іван Гарасимович. – Вінниця:ТОВ «Видавництво-друкарня Діло», - 2016. – 92 с.
Просяник І.Г. Золота грамота: казки давньоукр./ І.Г.Просяник; художник Олександр Вакуленко. – Вінниця: Рогальська І.О., 2012. –223 с.
Просяник І.Г. Коса на камінь: повість/ І.Г.Просяник. – К.: Рад. Письменник. 1986. – 179 с.
Просяник І.Г.Чорна паморозь: повість/ І.Г.Просяник. – К.:Молодь, 1990. – 208 с.
Просяник І.Г. Зело таємниче: травник-волховник / І.Г.Просяник. – Вінниця: Аркона, -- 2013.—606 с.
Ужченко В.Д. Фразеологія сучасної української мови: Навч. посібн./ В.Д.Ужченко, Д.В.Ужченко. – К.: Знання, 2007 – 494 с.
Чернігівський шлях: Антологія прози сьогоднішньої Чернігівщини ⁄ Редактори: С.Реп’ях, С. Дзюба. -- Чернігів: КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2004. – с. 184-194.
Немає коментарів:
Дописати коментар